— Тоді я вийду на вулицю і повідомлю біженцям, що «Цзюлун» вирушає до Л. А. рівно за годину і що там вистачає місця для двадцятьох біженців, котрі зголосяться першими в порядку живої черги.
— Ні, — відповідає чоловік.
— І пораджу звернутися до вас особисто.
— Куди ви хочете плисти на «Цзюлуні»?
— На Пліт.
— То чого ж було одразу не сказати? — дивується. — Туди пливе і другий наш пасажир.
— У вас іще хтось хоче на Пліт?
— Саме це я щойно сказав. Ваш паспорт, будь ласка.
Хіро подає паспорт. Чоловік вставляє його в роз’єм. Ім’я Хіро, персональні дані та відбитки пальців у цифровому вигляді передаються в БІОС закладу, а кілька натискань на клавіші змушують машину виплюнути заламінований фотодокумент.
— Із цим вас пустять на причал, перепустка дійсна шість годин. З другим пасажиром розбирайтеся самі — після цього я більше не хочу вас бачити.
— А якщо мені знову знадобляться консульські послуги?
— Тоді я можу вийти на вулицю і сказати, — пояснює чоловік, — що тут якийсь ніґер з мечами ґвалтує китайських біженців.
— Гмм. Не найкращий сервіс, який мені траплявся у Великому Гонконгу містера Лі.
— Це надзвичайна ситуація. Поглянь у вікно, мудило. — Вочевидь, за час їхньої бесіди на узбережжі мало що змінилося.
Православці організували оборону в холі: перекинули меблі, спорудили барикади. Хіро припускає, що всередині самого готелю зараз страшенна метушня.
Досі не зрозуміло, від кого саме Православці збираються захищатися. Пробираючись прибережною зоною, Хіро бачить небагато: купа китайських біженців у мішкуватому одязі — просто деякі з них виглядають особливо насторожено і справляють геть інше враження. Більшість китайців дивляться хіба на багно під ногами і думають про щось стороннє, але деякі вештаються вулицею туди-сюди, напружено роззираються, в основному це молодики в мішкуватих куртках. Та й стрижки їхні родом із цілком іншого всесвіту, нічого спільного з рештою. Можна помітити навіть сліди гелю для волосся.
Вхід на причал для багатіїв забарикадований мішками з піском, заплетений колючим дротом, під суворою охороною. Хіро поволі підходить, руки на виду, подає вартовому перепустку; цей вартовий — єдиний білий, якого Хіро зустрів у Порт-Шермані.
І проходить на причал. Просто проходить. Як і в Гонконгу, тут порожньо, чисто, нічим не смердить. Причал м’яко похитується на хвилях, і це похитування заспокоює Хіро. Насправді причал — просто зв’язка плотів, помости на брилах пінопласту, і якби не охорона, ці платформи вже давно розтягли б і примостили до Плоту.
На відміну від звичайних гаваней, тут не надто тихо та ізольовано. Зазвичай люди швартують свої кораблики, замикають і йдуть геть, а тут на борту кожного судна стоїть принаймні одна людина, вартові п’ють каву, тримають зброю напоготові, пильно стежать за Хіро, який іде повз них. Щокілька секунд причал починає гудіти від кроків, і повз Хіро в напрямку «Королеви Кодьяка» пробігають кілька росіян. Усі молоді, з виду нагадують матросів чи військових, вони кидаються в нутро «Королеви», ніби це останній рейс із Пекла; на них горлають офіцери, і під акомпанемент цих криків усі розбігаються по місцях, пильно слухаючи команди. На «Цзюлуні» все значно спокійніше: він теж під охороною, але більшість людей на борту — кельнери і стюарди, всі в розкішних одностроях із латунними ґудзиками і в білих рукавичках. Ці однострої годиться носити в приміщенні, у затишних вітальнях із клімат-контролем. Де-не-де видно членів екіпажу, їхнє чорне волосся зализане назад, чорні вітрівки покликані захищати від холоду і бризок. На борту Хіро бачить єдину людину, яка може бути пасажиром: високого худорлявого білого в темному костюмі, що походжає палубою і розмовляє з кимось по мобільному телефону. Певно, якесь мудло з Індустрії, хоче змотатися в одноденний круїз і поглянути на біженців, сидячи при цьому в кают-компанії за розкішним обідом.
Хіро вже майже дійшов до причалу, коли на березі, просто перед «Спектром-2000», починається коїтися щось несосвітенне. Спочатку лунає довга кулеметна черга, яка, здається, не завдала особливої шкоди, але швидко очистила вулицю від юрби. Дев’яносто дев’ять відсотків біженців просто випарувалися. Інші, ті молодики, котрих запримітив Хіро, дістають з-під курток якусь цікаву високотехнологічну зброю і зникають у дверях будинків. Хіро пришвидшує крок, задкує причалом, намагається рухатися так, щоб між ним і стріляниною залишалося якесь судно і його не зачепило випадковою кулею.
З-над води на причал дме свіжий бриз. Пролітаючи повз «Цзюлун», вітер підхоплює запахи смаженого бекону і завареної кави, а Хіро ніяк не може позбутися думки, що його останньою стравою було пів кухля пива у «Барі Келлі» в «Проспись-і-Котись».
Вулиця біля входу в «Спектр-2000» потонула у неймовірній гуркотнечі та клубах білого диму, бо зрештою всі ззовні та всередині готелю взялися стріляти одне в одного.
