Втікачі просуваються причалом, пригнувшись так низько, як лише можуть, час від часу наосліп гатячи з автоматів у напрямку Порт-Шермана.
Чоловік зі скляним оком щулиться від раптового пориву прохолодного бризу. Тоді вишкіряється і повертається до Хіро.
— Заціни, — каже він, натискаючи на кнопку маленької чорної коробочки, яку тримає в руці.
Вибух лунає, наче удар барабана, звідусіль водночас. Хіро відчуває, як вибух здіймається з-під води, мало не збиваючи його з ніг. Немає ні спалаху вогню, ні великої хмари диму, але з-під «Королеви Кодьяка» вистрілюють ніби гейзери-близнюки, викидають угору струмені гарячої, паркої води, як розпростерті крила. Крила зненацька опадають, а «Королева Кодьяка» осідає у воду. Низько, і продовжує занурюватися. Всі чоловіки, що бігли причалом, вражено застигають на місці.
— Зараз, — бурмоче у лацкан той, що з біноклем.
Причалом котиться хвиля менших вибухів. Причал хитається і звивається, ніби змія у воді. Особливо один сегмент — той, на якому стоять бігбоси, він здригається у нестримній хитавиці, з-під обох кінців починає валити дим. Його раптом відрізало від решти причалу.
Сегмент смикається вбік, починає рухатися, вибитий з місця, і всі, хто на ньому, валяться в одному напрямку. Хіро бачить, як з-під води виринає туго напнутий канат, тягне сегмент за невеличким відкритим човником з потужним мотором, буксируючи його з бухти. На плотику залишилося ще з десяток охоронців. Один із них оцінює ситуацію, націлює свій АК-47 на човен, який їх тягне, і раптом втрачає голову. На верхній палубі «Цзюлуна» стоїть снайпер.
Решта охоронців кидають зброю у воду.
— Настав час для фази п’ять, — каже чоловік зі скляним оком. — Поснідати, нахуй.
Вони з Хіро вже встигли посідати за стіл, «Цзюлун» відчалив і зараз рухається до виходу з фйорда паралельно до кораблика, що буксирує фрагмент причалу. Вони їдять і дивляться у вікно на кількасот ярдів відкритої води, бачать, що відірваний сегмент рухається на одній з ними швидкості. Тепер усі боси та їхні охоронці сумирно сидять на сраках, намагаються триматися якомога нижче, бо їхнім плавзасобом страшенно хитає.
— Коли відпливемо далі від землі, хвилі ще побільшають, — зауважує Скляне Око. — Ненавиджу цю чортівню. Єдине, чого я зараз хочу, це втримати сніданок у шлунку достатньо довго, щоб відразу притоптати його ланчем.
— Амінь, — погоджується Лівіо, накладаючи собі на тарілку омлет.
— Ви підберете їх? — питає Хіро. — Чи залишите плавати?
— Та в пизду їх, хай собі сраки повідморожують, а коли ми візьмемо їх на борт, вони будуть готові. Не опиратимуться. Гляди, може й заговорять.
Здається, всі вельми зголодніли і якийсь час просто жують сніданок. По якомусь часі головний порушує мовчанку, заявляючи, що їжа просто чудова, і всі з цим погоджуються. Хіро вирішує, що тепер можна говорити.
— Я оце гадаю, чому ж ви так мною зацікавилися. — На думку Хіро, у випадку з Мафією це буде не зайве знати.
— Таж ми всі одна дружна команда, — відповідає головний.
— І що це за команда?
— Команда Лаґоса.
— ?
— Ну, команда не зовсім його, але він звів нас докупи. Він — ядро, навколо якого команда й сформувалася.
— Як, навіщо і про що взагалі мова?
— Окей. — Він відсовує тарілку, складає серветку і кладе її на стіл. — Лаґос мав цілу купу різних ідей. Найрізноманітніших.
— Я помітив.
— У нього була сила-силенна баз даних на всілякі теми. Баз даних, де були по крихтах зібрані знання з усієї земної кулі, які він зв’язував докупи. Ці бази даних, розкидані по всьому Мета-світу, тільки чекали часу, щоб стати корисними.
— То таких баз було багато?
— Атож. Ну от, кілька років тому Лаґос зустрівся з Л. Бобом Райфом.
— Справді?
— Так. Бачиш-но, на Райфа працюють мільйони програмістів, і в нього була параноя, що вони крадуть дані.
— Я знаю, що він підкидав їм «жучки», і все таке.
— Ти про це знаєш, бо знайшов інфу в базі Лаґоса, а сам Лаґос потурбувався перевірити, бо вивчав ринок. Шукав когось, хто міг йому заплатити солідні гроші — готівкою — за все, що він накопав для бази даних Бабель / Інфопокаліпсис.
— Він вважав, — каже Хіро, — що Райф може скористатися вірусами.
— Правильно. Знаєш, я того лайна сам не розумію, але він, здається, знайшов якийсь давній вірус чи щось таке, націлений на інтелектуальну еліту.
— Каста техножерців. Інфократи. Цей вірус знищив інфократію в Шумері.
— Як скажеш.
— Це ж капець, — дивується Хіро. — Це ніби виявити, що твої клерки крадуть кулькові ручки, і просто їх розстріляти. Йому ж від них не буде жодного зиску, якщо знищити їхні мізки.
— Це робить перша форма вірусу, але суть якраз у тому, що Лаґос хотів його досліджувати.
— Досліджувати інформаційну зброю.
— Бінґо. Він хотів ізолювати вірус і видозмінити його, щоб програмістів можна було контролювати, не смажачи їхніх мізків.
— І йому це вдалося?
— Хто знає. Райф викрав ідею Лаґоса. Присвоїв — і шукай вітра в полі. Лаґос гадки не мав, що потім Райф зробив із вірусом, але за кілька років він почав серйозно тривожитися тим, що бачив.
— Наприклад, вибуховим розростанням «Райських Брам Преподобного Вейна».
