Він знову гавкає. Він розповідає всім іншим песикам про те, як погані чужинці прийшли і зробили йому боляче. І як жарко було на подвір’ї, коли йому довелося прилягти. І як гарна дівчинка допомогла йому і віднесла його назад у прохолодну хатинку.
Просто перед в’їздом до франшизи «Гонконг» Y. Т. помічає чорний таункар[21], який уже деякий час там стояв. Їй навіть не треба дивитись на номери, вона й так знає, що це мафія — лише мафія їздить на таких машинах. Вікна затемнені, але вона знає, що хтось ізсередини за нею стежить. Як вони це роблять? Ці таункари можна зустріти повсюдно, але ніхто не бачить, як вони рухаються, як кудись їдуть. Вона навіть не певна, що в них є двигуни.
— Окей. Вибач, — каже Хіро. — У мене є своя робота, але на будь-яку знайдену інформацію ми — партнери. П’ятдесят на п’ятдесят.
— Згода, — каже вона, стаючи на дошку.
— Телефонуй коли завгодно. Ти маєш мою візитівку.
— До речі, про візитівку. Там написано, що ти займаєшся забезпеченням для МММ.
— Так. Музика, медіа, мікрокод.
— Ти чув про Віталія Чорнобиля і «Поплавлених[22]»?
— Ні. Це гурт?
— Ага. Найкрутіший. Ти мусиш його зацінити, чувак, вони скоро всіх порвуть.
Вона вилітає на дорогу і гарпунить «ауді» з номерами Буйних Крон. Ця машина має завезти її додому. Мама, певно, вже в ліжку, вдає, що спить, і хвилюється.
За пів кварталу до в’їзду в Буйні Крони вона відчіпляється від «ауді» та заїздить у Макдональдс. Іде до жіночої вбиральні. Там підвісна стеля. Стає на сидіння унітаза в третій кабінці, підважує одну з плит на стелі, відсовує вбік. Вивалюється котоновий рукав із вишуканим рослинним принтом. Вона тягне за нього і дістає на світ божий повний гардероб: блузу, плісовану спідницю, білизну від «Вікі», шкіряні черевички, намисто і сережки, навіть срану сумочку. Знімає комбінезон РадиКС, згортає, засовує під стелю, наново прилаштовує плиту. Тоді вдягається. Зараз вона виглядає достоту так само, як за сніданком із мамою сьогодні вранці. Вона йде вулицею до «Буйних Крон», дошку несе в руках — там їх носити можна, але не можна ставити на дорогу. Махнувши паспортом на прикордонній заставі, проходить чверть милі новими, посипаними жорствою доріжками аж до будинку, на ґанку якого горить світло.
Мама, як завжди, сидить у своєму кублі перед комп’ютером. Мама працює на федералів. федерали заробляють небагато, але мусять тяжко трудитися, щоб показати свою відданість.
Y. Т. заходить до кімнати і дивиться на маму, яка зсунулась униз на стільці, затулила лице руками, ніби масажуючи його, босі ноги в панчохах задерла догори. Вона носить жахливі дешеві федералівські колготи, зроблені ніби з наждачки — коли вона ходить, її стегна труться під спідницею і постійно шорхають. На столі лежить цупкий пакет на блискавці, зараз він заповнений водою, яка ще кілька годин тому була кригою. Y. Т. дивиться на ліву мамину руку. Вона закотила рукав, просто над ліктем видно свіжий синець, де руку перетискав манжет тонометра. Щотижнева федералівська перевірка на поліграфі.
— Це ти? — гукає мама, не розуміючи, що Y. Т. уже в кімнаті.
Y. Т. виходить на кухню, щоб не злякати її.
— Так, мамо, — кричить у відповідь. — Як минув день?
— Втомилася, — каже мама. Завжди так каже.
Y. Т. дістає з холодильника пиво і напускає собі гарячу ванну. Вода реве, і цей звук розслабляє її, ніби генератор білого шуму, що стоїть біля маминого ліжка.
На підлозі «Чорного сонця» лежить покришений ніппонський бізнесмен. На диво (він виглядає настільки реальним, коли тримається купи), крізь нові розрізи, які меч Хіро зробив у його тілі, не видно ані плоті, ані крові. Він — лише тонка оболонка з епідермісу, надскладна надувна лялька, але вона не здувається, а просто падає на землю; можна зазирнути у зроблені мечем отвори і замість м’яса та кісткок побачити шкіру зісподу.
Це порушує атмосферу, аватар не поводиться як реальне тіло. Він нагадує завсідникам «Чорного сонця», що ті живуть у вигаданому світі, а люди ненавидять, коли їм про це нагадують.
Коли Хіро писав фехтувальні алгоритми для «Чорного сонця», — цей код пізніше підхопили і почали застосовувати в усьому Метасвіті, — то з’ясував, що не існує нормального способу дати раду слідам убивства. Аватари не мають помирати, вони не повинні розпадатися на частини. Творці Метасвіту були недостатньо схибленими, щоб передбачити попит на подібне. Проте сама суть фехтування полягає в тому, щоб підрізати іншого, убити його, тож Хіро довелось милицями підпирати свої алгоритми, щоб Метасвіт із плином часу не заповнився нерухомими розчленованими аватарами, які не розкладаються.
Тому передовсім, коли хтось програє бій на мечах, відбувається ось що: його комп’ютер від’єднується від глобальної мережі, яка творить Метасвіт. Його просто викидає із системи. Це єдина симуляція смерті, яку може запропонувати Метасвіт, але вона страшенно дратує користувача.
