Окрім того, користувач іще кілька хвилин не може повернутися в Метасвіт, не може знову залоґінитись, і все через те, що його аватар, хай навіть розчленований, досі перебуває в Мета-світі, де діє правило, що аватар не може перебувати в двох місцях водночас. Користувач не може повернутися, доки його аватар не утилізують.
Утилізацію зламаних аватарів здійснюють Цвинтарні Демони, нова для Метасвіту фіча, яку Хіро довелося винаходити. Це маленькі спритні сутності в чорному, як ніндзя, навіть очей не видно. Вони тихі та ефективні. Тієї самої миті, коли Хіро відступає від пошаткованого тіла свого супротивника, вони з’являються із невидимих люків у підлозі «Чорного сонця», вилазять із потойбіччя, наближаються до поверженого бізнесмена. Кілька секунд — і вони вже розфасували тіло у чорні мішки. Тоді вони знову спускаються у потаємні люки і щезають у прихованих тунелях під «Чорним сонцем». Кілька цікавих відвідувачів намагаються піти за ними, намагаються відкрити люки, але пальці їхніх аватарів натикаються лише на гладеньку матову чорноту. Система тунелів доступна лише Цвинтарним Демонам.
І, між іншим, Хіро. Але він рідко ними користується.
Цвинтарні Демони віднесуть аватар на Краду, вічний підземний вогонь, що палає просто під центром «Чорного сонця», і спалять його. Щойно полум’я поглине аватар, він зникне з Метасвіту, і його власник зможе знову зайти, як завичай, у систему, створивши собі новий аватар. Але, хочеться вірити, наступного разу він буде обережніший і ввічливіший.
Хіро дивиться на аватарів, — вони оточили його зусібіч, аплодують, свистять, підбадьорюють, — і помічає, що вони бліднуть. Зараз усе «Чорне сонце» виглядає ніби спроектованим на димну паволоку. По інший бік паволоки пробиваються яскраві промені світла і засвічують зображення. Потім воно остаточно зникає.
Він знімає окуляри і бачить, що стоїть посеред парковки свого Само-Складу з оголеною катаною в руках.
Сонце щойно зайшло. Кількадесят чоловік стоять навколо нього на пристойній відстані, ховаються за припаркованими машинами, слідкують за кожним його порухом. Більшість із них доволі налякані, але кілька — просто у захваті. Віталій Чорнобиль стовбичить у відчинених дверях їхнього помешкання 20 на 30. Його зачіска підсвічується ззаду, зафіксована яєчними білками та іншими протеїнами, — ці речовини заламують світло і розкидають маленькі райдужні плями, тому зачіска нагадує залпове бомбардування веселкою. Просто зараз комп’ютер Хіро проектує мініатюрне зображення «Чорного сонця» на дупу Віталія. Він нетвердо переступає з ноги на ногу, наче в такий час доби йому надто складно користуватись обома ногами одразу і він іще не вирішив, яка з них зручніша.
— Ти мене блокуєш, — інформує Хіро.
— Час іти, — пояснює Віталій.
— Це ти мені кажеш, що час іти? Я годину чекав, поки ти прокинешся.
Хіро наближається, і Віталій з якоюсь осторогою дивиться на його меч. Очі Віталія сухі та червоні, нижню губу прикрашає шанкр із мандарин завбільшки.
— Ти переміг?
— Бляха, та ясно, що переміг. Я ж найкращий фехтувальник у світі.
— І ти писав цей софт.
— Ну, так. І це теж.
Після того, як Віталій Чорнобиль і «Поплавлені» приїхали на Лонґ-біч в одному зі спіонерених радянських літаків для перевезення біженців, вони прочесали всю Південну Каліфорнію в пошуках залізобетонних просторів — так само безмежних і голих, як і ті, які залишили в Києві. Це була не туга за домом, простори були їм потрібні, щоб творити мистецтво.
Долина річки Лос-Анджелес була для них природним заповідником, і там виявилося чимало хороших естакад — їм тільки й треба було, що їхати за скейтерами до вже давно віднайдених потаємних місцин. Трешери та ядерні фаз-ґрандж колективи схильні жити в одному середовищі. Саме туди Віталій з Хіро і мали вирушати просто зараз.
Віталію належить старезний VW Vanagon із розкладним верхом, який перетворює машину в дім на колесах. Колись він у ньому навіть жив, зупиняючись на вулиці у франшизах «Проспись-і-Котись», аж поки зустрів Хіро Протагоніста. На сьогодні питання належності машини доволі неоднозначне, бо Віталій заборгував Хіро більше грошей, ніж та формально коштує. Тож вони нею співволодіють.
Вони ведуть Vanagon до іншого кінця Само-Складу, сигналячи і блимаючи фарами, аби розігнати добру сотню дітей із вантажних доків. Тут вам не майданчик для ігор, малі.
Проходять широким коридором, щокроку вибачаючись, коли доводиться переступати через маянські стійбиша, буддистські святині, білу потолоч, що повід’їжджала на «Мороках», «Яблучному пирозі», «Пухошумі», «Нартексі», «Гірчиці» та інших подібних речовинах. Тут варто позамітати: скрізь використані шприци, биті ампули, закіптюжені ложки, мундштуки. Повсюди валяються гори маленьких трубочок з великий палець завбільшки — прозорий пластик із червоним ковпачком. Це можуть бути биті ампули, але на них досі є ковпачки, а торчки не настільки педантичні, щоб наново закорковувати порожні ампули. Це, мабуть, щось таке, про що Хіро раніше не чув — мак-дональдсівські полістиролові упаковки для бурґерів від світу тари для наркотиків.
