— Вантажівка на голосовому керуванні, — пояснює. — Я прибрав звичний інтерфейс кермо-педалі, бо вербальні команди віддавати зручніше, тому й видаю іноді незрозумілі звуки, керуючи системами вантажівки.
Y. T. виходить із Метасвіту, щоб провітрити голову і відлити. Знімаючи окуляри, вона зауважує, що довкола неї вже зібралась публіка з далекобійників і механіків, що півколом стоять біля будки і слухають її нерозбірливі перемовини з Нґ. Коли вона підводиться, їхня увага, звісно, перемикається на її дупу.
Y. Т. робить свої справи у вбиральні, розправляється з пирогом і виходить чекати на Нґ під ультрафіолетове сяйво призахідного сонця.
Впізнати вантажівку нескладно. Вона здоровенна. Вісім футів заввишки, ширша, ніж вища, тому в старі добрі часи, коли ще існували закони, її назвали б негабаритною. Кутастий корпус, що нагадує коробку, зроблений із подзьобаної листової сталі, з якої зазвичай виготовляють люки і приступки східців. Колеса величезні, як у трактора, але протектор шин дрібніший; їх шість штук — дві осі позаду і одна попереду. Агрегат такий потужний, що Y. Т. спершу відчуває його гуркотіння десь у грудині, ніби це не двигун, а лиховісний космічний корабель із кіно, а тільки тоді бачить; вихлопні гази дизеля вилітають із пари куцих і прямокутних червоних труб, які стирчать із даху і ціляться назад. Вітрове скло — ідеально плаский прямокутник десь три на вісім футів, затемнений, і Y. Т. не розбирає навіть обрисів того, що всередині. Морда вантажівки прикрашена всім потужним освітлювальним приладдям, відомим людству, ніби цей чувак обніс франшизу «Нова ПАР» у суботу ввечері і вкрав звідти кожну лампочку з кожної гірлянди, а радіаторну решітку попереду зварили, певно, з рейок, вирваних із якоїсь забутої залізничної гілки. Сама ця решітка, мабуть, важить більше за невелику машину.
Бічні двері відчиняються. Y. Т. підходить і вмощується на передньому сидінні.
— Привіт, — каже вона. — Тобі не треба розім’ятися чи щось типу того?
Нґ в кабіні немає.
А може, і є.
Там, де має бути водійське сидіння, зі стелі звисає неопреновий згорток завбільшки як урна на сміття — обплетений цілою павутиною ремінців, тросів, трубок, дротів, оптоволоконних кабелів та гідравлічних ліній. На ньому намотано стільки всього, що годі розібрати його реальні обриси.
На вершечку згортка Y. Т. бачить клапоть шкіри з чорним волоссям — тім’я вже майже лисого чоловіка. Все інше, від скронь і нижче, замкнуто в цілий комплекс окулярів / маски / гарнітури / харчової трубки, закріпленої на голові за допомогою смарт-ремінців, які постійно натягаються і послаблюються, тримаючи пристрій у зручному положенні. Нижче, обабіч, де можна було б сподіватися побачити руки, лише пучки дротів, оптоволокон і трубок, що виходять з підлоги і, здається, підключені до плечових роз’ємів Нґ. Схожа гарнітура і на тому місці, де в людей бувають ноги, ще одна стирчить із пахвини та різних точок тулуба. Вся конструкція вбрана в суцільний кожух, згорток, більший за нормальні розміри тулуба, і цей кожух постійно надимається і дрижить, ніби живий.
— Дякую, всі мої потреби задоволені, — відповідає Нґ.
Двері гучно хряцають. Нґ щось гавкає, і вантажівка викочується на під’їзну доріжку, прямує назад.
— Прошу пробачити за цей вигляд, — каже Нґ по кількох хвилинах ніякового мовчання. — Мій гелікоптер підбили під час евакуації Сайґона 1974 року — випадковий трасуючий снаряд, випущений піхотою.
— Ух... Оце западло.
— Я дотягнув до американського авіаносця біля узбережжя, але, сама розумієш, під час пожежі пальне летить на всі боки.
— Так, можу собі уявити, ага.
— Якийсь час обходився протезами — деякі були дуже добрі, але нічого ліпшого за моторизовану коляску. І тоді я подумав — чому моторизовані коляски мають бути таким жалюгідним дріб’язком, який пасує перед найменшим пандусом? От я й купив німецьку пожежну машину для аеропорту і переобладнав її на власну моторизовану коляску.
— Класно вийшло.
— Америка чудова тим, що, не вилазячи з машини, можна вирішити будь-яку справу. Залити пальне, бухнути, оплатити рахунок, помити машину, організувати похорон — що завгодно, просто за кермом. Тож ця машинка значно краща за маленьке жалюгідне крісельце. Це продовження мого тіла.
— А ґейша, яка масажує тобі спину?
Нґ щось бурмоче, і згорток починає тремтіти і брижитись навколо його тіла.
— Вона демон, звісно. А щодо масажу — моє тіло оточене електрочутливим гелем, який за потреби робить масаж. У мене ще є шведка і африканка, але вони відрендерені не настільки добре.
— А м’ятний джулеп?
— Через трубочку. Безалкогольний, ха-ха.
— Отож, — цікавиться Y. Т. у якийсь момент, коли вони давно вже проминули LAX і вона розуміє, що відступати пізно, — який план? У нас є план?
— Їдемо на Лонґ-біч. У Мертву Зону на Термінал-айленд. І купуємо наркотики, — відповідає Нґ, — Власне, ти купуєш, бо я неповносправний.
— То це і є моя робота? Купити наркотики?
— Купити, а тоді викинути.
— У Мертвій Зоні?
— Так. А ми подбаємо про решту.
— Дядьку, а хто — ми?
— Є ще кілька, гм, учасників, які нам допоможуть.
