Y. Т. відточує майстерність на «Матусиній стоянці» десь на 405-й, чекає на тачку. Найменше у житті вона б хотіла врізати дуба на «Матусиній стоянці». Якщо, скажімо, якась фура переїде її всіма вісімнадцятьма колесами на в’їзді, то вона все одно відповзе за поворот шосе, хай навіть залишаться самі лиш м’язи повік, — аби тільки досягти «Проспись-і-котись», заповненого хтивими бомжами, аби тільки не лишитися на «Матусиній стоянці». Але іноді, коли ти професіонал і тобі дають роботу, яка геть не подобається, треба опанувати себе і зробити її.
Для сьогоднішньої роботи чоловік зі скляним оком уже забезпечив її, за його словами, «водієм та охоронцем». І думай собі що хочеш. Y. Т. не впевнена, що їй подобаються такі зводини з цілком невідомою людиною. Вона підозрює, що то буде хтось подібний до тренера з боротьби у старшій школі. Це був би просто шикардос. Хай там як, вона має з ним зустрітися саме тут.
Y. Т. замовляє каву і шматок вишневого пирога a la mode[54]. Відносить це все до публічного вуличного терміналу на розі — то проста кабінка-купе з неіржавної сталі біля телефонної будки, де бурмоче знудьгований за домом далекобійник, і апарату для пінболу, на якому зображено цицькасту кралю — її цицьки підсвічуються щоразу, коли заганяєш кульку в її чарівні фалопієві труби.
Вона не дуже вправна користувачка Метасвіту, але принаймні знає, що й до чого, і має адресу — пошуки ж за адресою в Метасвіті ненабагато складніші за пошуки в Реальності, хіба що ви розумово відсталий пішак.
Щойно вона виходить на Стріт, на неї починають поглядати. Так само поглядають на неї, коли вона у своєму динамічному синьо-помаранчевому кур’єрському спорядженні гуляє камвольно-вовняною пусткою Корпоративного парку Вестлейк. Вона знає, що на Стріті дивляться на неї зневажливо, бо вона зайшла через галімий публічний термінал. Вона чорно-біле бидло.
Праворуч над Портом Нуль люмінесцентною грозовою хмарою нависає забудована частина Стріту. Вона повертається до неї спиною і сідає у вагон монорейки. Вона б і рада прогулятися середмістям, але це надто дорога частина Стріту, там доведеться кожну десяту частку мілісекунди вкидати у слот гроші.
Чувака звати Нґ, в Реальності він десь у Південній Каліфорнії. Y. Т. не знає, яку саме вантажівку він водить, заповнену тим, що чоловік зі скляним оком описав як «всяка всячина, нереальне барахло, про яке тобі знати не треба». У Метасвіті він живе за містом, біля Другого Порту, де забудова починає рідшати.
Будинок Нґ у Метасвіті — французька вілла в колоніальному стилі, взята з довоєнного села Метхо у дельті Меконгу. Їхати до нього — це ніби потрапити у В’єтнам 1955 року, хіба що пітніти не доведеться. Щоб мати достатньо простору для свого творіння, він викупив клапоть Метасвіту за кілька миль від Стріту. У такі дешеві райони монорейка не їздить, тож аватару Y. Т. доводиться йти пішки.
У нього великий офіс із двостулковими заскленими дверима та балконом, що виходить на нескінченні рисові поля, де працюють невеличкі на зріст в’єтнамці. Цей чувак, очевидно, якийсь дуже крутий технар, бо Y. Т. нарахувала кількасот робітників тільки на полях, та плюс іще кількадесят у селі, і всі доволі добре відрендерені, кожен зайнятий чимось іншим. Вона не стерла пальці об клавіатуру, але розуміє, що цей чувак чимало часу убив на створення реалістичного краєвиду за вікном. Той факт, що перед нею В’єтнам, здається химерним і моторошним. Y. Т. вже не може дочекатися, щоб розповісти Стерву про це місце. Цікаво, чи є тут ще й бомбардування, обстріли з бриючого польоту і скидання напалму? Було б офігенно.
