Дорогою вниз вона розуміє, що її блакитно-помаранчевий комбінезон, хай би як круто він виглядав, на території Галайбалаїв посеред ночі приверне забагато уваги, тож вона сягає рукою до коміра, намацує вшитий у тканину твердий диск, стискає його великим і вказівним пальцями, поки не чує клацання. Комбінезон тьмяніє, кольори течуть електропігментом, ніби нафтова пляма, а тоді костюм стає геть чорним.
За першим візитом вона не дуже уважно вивчила локацію, бо сподівалася, що більше ніколи сюди не вернеться, тож бережок, з якого вона рушила, виявляється набагато вищим і крутішим, ніж їй запам’яталося. Більше схожий на скелю, урвище чи, як на те пішло, на бездонне провалля. Зараз вона так думає переважно тому, що дорогою забагато часу доводиться проводити в стані вільного падіння. Тоді різкий контакт із землею. Політ по балістичній траєкторії. Вона повторює собі, що це круто, це все частина її роботи. Пеньки дерев синяво-чорні, не дуже добре помітні на чорно-синьому тлі. Єдине, що вона бачить добре — червоний лазерний промінь цифрового спідометра на носі своєї дошки, і навіть цей спідометр не показує нічого корисного: цифри миготять так швидко, що зливаються в нечітке червоне сяйво, поки сенсор спідометра намагається спинитись на чомусь одному.
Вона вимикає спідометр і далі мчить наосліп. Стрімко, ніби лавина, звергається вниз, на пречудовий бетон, що встеляє дно струмка, чорним ангелом, якому Всевишній нагло перетяв стропи небесного парашута. І коли колеса нарешті торкаються покриття, враження таке, що колінні чашечки зараз виб’ють їй нижню щелепу. Гравітаційний процес закінчується з невеликим запасом висоти і страхітливо неприємним запасом швидкості.
Узяти до уваги: наступного разу треба відразу стрибати з мосту. Так принаймні не буде ризику напоротися на невидимого кактуса.
Вона різко звертає за ріг, нахиляється так низько, що може лизнути дорожню розмітку, а її Забрало відтворює все навколо в жевриві мультиспектрального випромінювання. В інфрачервоному діапазоні табір Галайбалаїв — мерехтлива зірниця рожевого туману, подзьобаного білогарячими квітами таборових багать. Решта — тьмяно-синявий асфальт, тобто, висловлюючись мовою псевдокольорового зображення, холодна поверхня. Позаду — нерівний обрій химерної імпровізованої загорожі; це одна з технологій, до яких особливо здібні галайбалаї. Y. Т. чхати на всі бар’єри, вона обійшла їх, збила з пантелику, просто впала з небес посеред табору, ніби «Стелс» із комплексом меншовартості. А коли ти потрапляєш до самого табору, люди тебе не помічають, їм на тебе плювати. Хтось її бачить, проводжає поглядом, поки вона котиться повз, але їх це геть не насторожує. Сюди, мабуть, приїздить чимало кур’єрів — махнутих, довірливих кур’єрів, які п’ють «Кулейд», і ці люди недостатньо тямущі, щоб відрізнити Y. Т. від такого стада. І добре, що вона поки не вирізняється, хіба вони захочуть перевірити примочки на її дошці.
Багаття дають достатньо звичайного видимого світла, щоб у ньому було видно те, що насправді тут відбувається: сходини групки недоумкуватих пластунів, джемборі без уніформи чи бодай сліду гігієни. Інфрачервоний спектр накладається на видимий, тому вона бачить і розмиті примарні червоні пики, що виринають із тіней там, де неозброєне око бачить лише темряву. Нове Забрало коштувало їй левову частку грошей, зароблених на останній мафіозній справі з наркотою, — коли мама Y. Т. просила її знайти якийсь підробіток, то стопудово мала на увазі саме це.
Декого з людей, що були тут минулого разу, більше не видно, але є дехто, кого вона не впізнає. На декотрих реально гамівні сорочки з липучками — це модне рішення для тих, хто зовсім не може себе контролювати, а годен тільки качатися по землі та битися в конвульсіях. Є ще кілька їбанашок, але вони не в такому критичному стані, звичайні дауни, типовий непотріб, який часто можна зустріти в «Проспись-і-котись».
— О, дивіться! — вигукує хтось. — Та це ж наша подружка, кур’єрка! Ласкаво просимо, подруго!
Рідкий кастет Y. Т. розчохлений, напоготові, добре збовтаний — готовий до використання. Навколо зап’ясть старомодні високовольтні браслети — якщо хтось надумає вхопити за руку. В рукаві заховано шокер-приголомшувач. Волини зараз носять лише тупі відсталі старпери — волини справцьовують не відразу (доводиться чекати, поки жертва стече кров’ю), але, на диво, доволі часто вбивають, а якщо прикладешся до когось шокером, тебе не пов’яжуть. Принаймні, так запевняє реклама.
Тобто насправді вона не почувається вразливою — нічого подібного, але було б непогано вже й вибрати ціль, тож вона підтримує належну швидкість, аж поки помічає достатньо приязну з виду жінку — голомозу кралю в порваній підробці від «Шанель» — і повертає до неї.
— Подруго, давай відійдемо в лісок, — пропонує Y. Т. — Хочу поговорити про те, що відбувається із залишками твоїх мізків.
Жінка посміхається, спинається на ноги з добродушною незграбністю радісної даунки.
— Я люблю про це говорити, — повідомляє вона. — Бо я в це вірю.
