Фердинанд задоволений. «Панні корисно удавати слабку і беззахисну, щоб дати можливість чоловікам виявити лицарство, — каже він під час паузи, закурюючи люльку. — Однак треба вміти захистити себе. Не завжди поруч із тобою трапиться лицар. Якщо у тебе нема зброї, бий кривдника носком в гомілку або коліном у пах, і відразу ж лобом чи. кулаком в носа. Для таких ударів багато сили не треба».
Донька киває. Думає: «Він знає, що у мене ніколи не буде чоловіка, тому й вчить. І це дуже добре, що не буде».
Тепер мені зрозуміло, чому Кривий Вовк зазнав на Іспанській набережній такої швидкої і ганебної поразки.
Найбільше картин, де Летиція сама. Власне, вона майже завжди сама.
З книжкою в саду.
Взимку біля вікна — дивиться на порожнє поле.
Ось поле стало зеленим — вже весна, але дівчина сидить у тій самій позі.
Часом вона тримає в руках листа і посміхається — це надіслав звісточку батько. Але частіше пише сама.
Я легко можу зазирнути їй через плече і простежити за кінчиком пера, яке виводить на папері рівні рядки.
«Благаю вас, батечку, не вірити м'якості константинопольського клімату. Я прочитала, що вітер з Босфору особливо підступний в спеку, бо прохолода, яку він несе, крім приємності, криє в собі небезпеку застуди, такої небажаної для ваших слабких грудей…»
Або інший лист, цікавіший, але просякнутий прикрістю:
«Мила Беттіно, на відміну від тебе, я волію прожити свій вік старою панною. Радощі материнства, в яких ти сподіваєшся знайти втіху, здаються мені сумнівними. Вони навряд чи здатні виправдати тягар життя з чоловіком. Адже чоловіки грубі, хвалькуваті, жорстокі, вони вважають нас дурними і ні на що, крім дітонародження, не здатними, а самі дуже погано вміють дати раду владі, яку захопили. Втім, не буду з тобою лукавити. Коли я бачу красеня з розумним обличчям і гордовитою поставою, особливо, якщо у нього ще зелені очі, моє дурне серце стискається і тьохкає, але, на щастя, зеленоокі красені на моєму шляху трапляються зрідка, і я кожного разу знаходжу в них якийсь ґандж. Зелений виноград! Скоріше б вже минулася молодість, клятий вік, який чомусь називають золотою порою життя. Єдиний чоловік, з яким я хотіла б жити — мій дорогий батько. Скоро йому набридне мандрувати, він повернеться в Теофельс, і тоді я буду цілковито щаслива».
Листи, самотні прогулянки верхи, книги, знову листи. Дні життя Летиції забарвлені в неяскраві кольори — світло-зелений, блякло-жовтий, сірий. Чи мені це здається, бо я звик до соковитих барв південних морів?
Потім гама раптом змінюється, світ чорнішає, наче занурившись у морок ночі або затемнення.
Я бачу Аетицію з листом від батька в руках — знову. Та вона не посміхається, а плаче.
Фердинанд фон Дорн пише, що йому знову неймовірно пощастило. Він вів таємні перемовини з турками, спричинені наближенням війни, і отримав певні дуже важливі гарантії для свого государя. Щоправда, на зворотному шляху корабель був захоплений марокканськими корсарами, але доля І тут не залишила свого улюбленця. Він; один із небагатьох, залишився живим, і хоча наразі його утримують у в’язниці у малоприємних умовах, вже зумів домовитися про викуп. Треба зібрати і доправити в марокканський порт Сале 5000 французьких ліврів. Придворна канцелярія, звісно ж, не пошкодує такої нікчемної суми за звільнення дипломата, який так багато зробив заради слави й прибутків його високості курфюрста.
О, я добре знаю, хто такі марокканські корсари зі страшного міста Сале! Від самої цієї назви бліднуть моряки всієї Європи.
