Це заскочило мене зненацька. Я не звик до сліз — чоловіки плачуть рідко, зазвичай таке трапляється на п’яну голову. Я, звісно, надивився за життя на жінок, що ридма ридали. Але Летиція плакала зовсім не так, як вони. Не напоказ, не жалібно, не волаючи про співчуття, а глухо, безнадійно, неначе тягар світу став для неї зовсім нестерпним. Вона ридала від того, що не знала, як їй діяти, а крім неї приймати рішення не було кому.
Проглянувши все її життя, я знав, що плакала моя вихованка досить рідко. Коли це траплялося востаннє?
Я покопався в картинках з її минулого і здивувався. Як, усього одинадцять днів тому?
Я знову побачив дорожню карету, але вона не їхала, а стояла; над дорогою сліпий дощ змінився туманом. Із нього вискочили три темних силуети і перетворилися на голодранців.
Судячи з кольору мундирів, то були дезертири з прусської армії. Один схопив за вуздечку корінного. Другий стягнув з передка і вдарив руків’ям шаблі кучера, третій розчахнув дверцята і гугняво проспівав: «Вилазь, кицю, ти приїхала». У відповідь карета вивергнула струмінь диму, вогонь і гуркіт. Розбійник упав, не скрикнувши. Решта миттєво зникли у тумані.
Молодець, дівчинко, подумав я, слухаючи, як схлипує і стукає зубами Летиція. Не переймайся, так йому і треба. Не вартий цей гугнявий твоїх сліз. Хоча вона — кому, як не мені, це знати — плакала не через гугнявого, а через те, що світ влаштований так жахливо.
Передостаннього разу моя вихованка плакала, коли надійшов лист із Сале (це я вже описував). А перед тим — у тринадцятирічному віці, через прищика на лобі.
Я плачу і того частіше. І якщо вже мене розбирає сльоза, то не на одну хвилину, як цю фройляйн.
Тому що всього за хвилину ридання її стишилися, вона скрипнула зубами, стисла кулаки і сіла на ліжку.
Поглянула на мене — посміхнулася. Не знаю, що такого комічного знайшла вона в моєму вигляді, та я не образився, а зрадів, що моя вихованка впоралася зі своїм відчаєм і слабкістю.
— Бідолашко, — сказала Летиція. — Ти теж перехвилювалася. Треба тебе погодувати.
Вона налила молока, накришила бісквіту.
Що ж, ми, моряки, не вередливі. Ще й не таке куштували.
Я ввічливо опустив дзьоба в блюдце, пчихнув (у мене від молока завжди свербіж у носі). Солонинки б з червоним перцем та пару ковтків рому. Якось я вибрав крихти, поки вони зовсім не розмокли.
Дівчина спостерігала за мною.
— Будемо подружками, смішна пташко? Мені зараз дуже потрібна подруга! Ах, де ти, моя Беттіно…
Хто-хто?
Я прикрив очі.
Так, Беттіно, Беттіно…
Книга життя моєї вихованки зашурхотіла перед мною своїми різнокольоровими сторінками і слухняно розкрилася на потрібному місці.
Брюссельський пансіон, куди маленьку Летицію сплавив татусик. Керує ним англійка, зубожіла гранд-дама з оточення скинутого короля Якова. До пансіону приймають дворянок— католичок з усієї Німеччини і Фландрії. Вчать манер та ідеального почерку, а також мов — англійської, французької і латини.
Беттіна фон Гетц — славна дівчинка з покірливим поглядом та фігурою качки, донька сусідів Дорнів. Весь час, проведений на чужині, подруги нерозлучні. Пам'ятаєте, я описував сценку, як пансіонерки витріщаються на весільний кортеж? Беттіна теж була там. Стояла поруч з моєю, обійнявши її за плече і мрійливо посміхаючись.
— Уявимо, Кларочко, що ти Беттіна, — бадьоро сказала Летиція, сівши переді мною і спершись ліктями на стіл. — У тебе такі ж круглі очі. Дай мені пораду, моя розсудлива подруго.
Залюбки. Поради — це якраз моє.
Я кивнув, показуючи, що готовий слухати. Моя вихованка пирснула, але відразу ж стала серйознішою.
— Ось тобі задачка. Жовтолиций миршавець вимагає від мене двадцять одну тисячу триста п'ятдесят ліврів та ще й три тисячі за свої послуги, хоч тепер і не дуже зрозуміло, в чому вони полягають. П'ять тисяч — ціна викупу, і знаючі люди кажуть, що ще стільки ж може піти на бакшиш і непередбачені витрати. Я ж отримала під заставу Теофельсу від нашого шмаркача тридцять тисяч. Припустимо, що я поторгуюся з Лефевром і на скількись зіб'ю ціну. Та з чим залишиться батько, коли повернеться з полону хворий і змучений? Ні дому, ні грошей…
Я звернув увагу на те, що в цю хвилину вона не думала про себе і своє майбутнє — тільки про батька. Благородне серце!
Тим часом Летиція продовжила свої міркування вголос.
— Всі ці роздуми на одній чаші терезів. На іншій — лиш один доважок, зате золотий! За якихось два тижні корабель дістанеться берегів Барбарії. Батько буде врятований, ми з ніколи більше не розлучимося! І ще. Лефевр сказав, що капітана звати Дез Ессар. Це одна з кращих родин Франції. У покійного Людовіка Тринадцятого такий собі Дез Ессар командував королівськими гвардійцями. Думаю, що на людину з такого роду можна покластися.
Але тут же пожвавлення залишило її.
