Морські розбійники Барбарії безстрашні й дикі. Їхній прапор — відрубана рука з ятаганом. Низькі, меткі кораблі маврів шмигають вздовж узбережжя Іберії, Франції й Англії, сягаючи навіть Ірландії. Найжахливіше, що полюють вони на людей. Повелитель марокканського пекельного кодла, султан Мулай-Ісмаїл, вимагає від свого порту Сале платити данину живим товаром. Султану потрібні жінки для гаремів і робочі руки. © http://kompas.co.ua
А ще білі полонені потрібні Мулаю, щоб продавати їх християнським монархам за викуп. Звична ціна за голову — 800 ліврів, тож Фердинанда фон Дорна, певно, сприйняли за птаха високого польоту (сумнівне везіння). З іншого боку, інакше його не залишили б у Сале; а відправили в кайданах у глиб Барбарії, в місто Мекнес, де султан будує серед пустелі величезне місто-палац завдовжки 300 миль.
Про Мулай-Ісмаїла відомо, що він лютий і непередбачуваний. Кожного дня він когось убиває власноруч за дріб’язкову провину чи просто так, для потіхи. Піддані з тремтінням чекають, у якому одязі султан нині вийде. Якщо в зеленому, значить, смертей буде небагато. Якщо в жовтому, чекай великого лиха. З усіх іноземних повелителів Мулай вважає собі за рівного тільки Короля-Сонце, і тому французькі кораблі можуть плавати Середземним морем і Біскайською затокою без перешкод. Без остраху заходять вони і в марокканські порти — тут арматор Лефевр не збрехав.
Однак я відволікся.
На листі з Сале картинки не закінчилися, але їхній темп пришвидшився — всі останні місяці Летиція жила, наче у тремтінні від лихоманки.
Я побачив кабінет у Мюнхені, почув байдужий голос, який пояснював, що турецька поїздка пана фон Дорна була неофіційною і тому казна не несе за неї жодної відповідальності.
Майнула одутла фізіономія з підшморгуючим м’ясистим носом (пан Мьонхле, зведений братик). Задзвеніли монети, які висипали зі шкіряних мішечків в скриню. Вибоїстою дорогою понеслася шкіряна карета, з-під коліс летіли бризки, небо лисіло над зимовими полями мокрою мішковиною.
Летиції набридло стукатися у мюнхенські двері. Вона вирішила, що викупить батька самотужки. Списалася з арматором з головного французького порту Сен-Мало, заклала кузенові родовий замок і вирушила рятувати того, заради кого не шкода нічого на світі.
Ну що сказати?
Мені надзвичайно сподобалася моя нова вихованка. Певно, дарма я витратив стільки років свого життя виключно на чоловіків. Якщо решта жінок схожі на Летицію де Дорн, подумав я, вони дійсно — краща половина людства.
Моя вихованка не тільки відважна і самовіддана в любові, вона ще й розумна. Її початковий розрахунок був правильним: саме через мореплавців із Сен-Мало і слід діяти. Якби війна не поклала край морській торгівлі, план легко б втілився.
Що ж до пропозиції Лефевра, мені вона здалася нечесною. Я трохи розбираюся в розцінках і звичаях корсарського промислу. Якби я вмів говорити і мав відповідні повноваження, то зумів би істотно збити запропоновану ціну. Врешті-решт, Лефевр не єдиний арматор у місті, та й репутація у нього, наскільки мені відомо, не найкраща.
Миле, горопашне дитя, як же тобі важко в цьому чужому і незбагненному світі! Я допоможу тобі, я зроблю все, що в моїх силах!
Вистачило кількох секунд, щоб я пройнявся інтересами і турботами моєї Летиції.
Щастя і величезне везіння, що вона не скинула мене зі своїх грудей ні в мить самого співпереливання душ, ні потім.
О ні! Вона стійко перенесла кровопускання, та ще й заспокійливо притисла мене до себе.
— Бідолашко, ти злякався цих дурних вартових! — Помацала дірку від кігтів на ліфі. — І ще я бачу, що моя шовкова сукня тобі не до смаку. Нікому вона в цьому місті не подобається. Мабуть, дійсно, сховаю її в скриню.
Ми йшли вузьким провулком, де пахло помиями, а під ногами валялося лушпиння.
Летиція розмовляла зі мною, це зігрівало мені серце.
— Хочеш, я візьму тебе до себе?
Ще б пак! Наскільки міг солодким голосом я прокурликав повну свою згоду.
— Не бурчи, — сказала вона. — Не сподобається — полетиш. Силоміць утримувати тебе я не збираюся.
Хіба можна полетіти від того, з ким зріднився душею? Дурненька!
— Як би мені тебе, пташко, назвати?
Вона взяла мене в руки, покрутила так і отак. Я знову закурликав, готовий прийняти будь-яке ім’я. Після того, як тебе величали Каброном чи Трюком, особливо вередливим не станеш.
І все ж її вибір мене приголомшив.
— Я називатиму тебе Кларою, моя славна дівчинко, — оголосила Летиція.
О Боже… Невже не помітно з чубчика, з гордовитого малюнка дзьоба, з усієї моєї мужньої постави, що я аж ніяк не можу бути Кларою? Я крикнув, протестуючи.
— Їй подобається, — розчулилась неосвічена дівчина. — Ти навіть намагаєшся повторити своє нове ім’я: клррр, клррр.
Решту дороги до готелю ми мовчали. Не знаю, про що думала моя вихованка, а я намагався звикнути до думки, що відтепер буду «славною дівчинкою» на ймення Клара.
Та в готелі я одразу забув про свою образу.
Щойно Летиція піднялася в номер і зачинила за собою двері, вона повелася доволі неочікувано. Впала на постіль і голосно заридала.
