— А що, як я віддам їм всі свої гроші, а вони мене обдурять? Чи навіть не обдурять, а просто відступляться перед труднощами. Яким би шляхетним не був Дез Ессар, для нього мій батько — чужа людина. В кращому разі капітан виконає свої інструкції, не можна вимагати від нього більшого. Як же мені бути, дорога моя Беттіно? «Ти сама щойно відповіла на це питання», — подумки сказав я і кивнув у бік вікна.
Та вона не зрозуміла.
— Їй гадаєш, я маю поговорити з капітаном і переконати його, що мій батько — найкраща і найдорожча людина в світі? Звісно, я зроблю це. Але я некрасномовна і погано вмію благати про співчуття, ти завжди це казала.
Та ні ж! Годі й думати розчулити капітана корсарського корабля. Я нетерпляче тупнув ногою. Бажаючи пояснити свою позицію, перелетів на підвіконня і постукав дзьобом у скло, за яким виднілася стіна і щогли, які стриміли над нею.
Самій треба плисти, дорогенька, самій! З попутним вітром це лишень двотижневе плавання, дрібниці! А вже коли ти потрапиш у Сале, то не даси кораблю попливти назад, поки маври не віддадуть твого обожнюваного фатера!
— Ви мене не слухаєте, пані Мьонхле, — сумно посміхнулася Летиція. — Вам цікавіше дивитися у вікно. Але ж ви мені не тільки подруга, а тепер ще й родичка. Недобре.
Цього я не зрозумів. Чому «пані Мьонхле»? В якому сенсі «тепер родичка»? Вочевидь, не всі сторінки життя моєї вихованки закарбувалися у мене в пам'яті з однаковою ясністю. Довелося перегорнути їх знову.
Ах, ось воно що…
У Летиції було дві тітки, які давно вийшли заміж, і троє дядьків. Старший Клаус, виходить, помер без нащадків. Наступний за віком після Фердинанда, Андреас, пішов по духовній лінії і теж встиг залишити сей світ. Молодший, на ймення Корнеліус, був найманцем, багато років тому вирушив шукати щастя в далеку Московію, де і згинув. Таким чином, Летиція — єдина спадкоємиця родового маєтку. Та в неї, виявляється, є зведений брат. Він не носить імені фон Дорнів, бо народжений поза шлюбом, як порушення церковних законів. Призвів сього бастарда абат Андреас, через що хлопчик отримав прізвище Мьонхле, тобто «ченчик». Ієронімус Мьонхле вивчився наук у єзуїтів, виявив неабиякі здібності до фінансів і розбагатів на ломбардно-позикових операціях. Нині перебуває у ранзі комерцрадника при вюртемберзькому дворі і навіть отримав від герцога дворянську грамоту, але цього Ієронімусу замало. Він мріє стати справжнім аристократом. Врешті-реищ хіба він не нащадок хрестоносців? Якби він став власником родового замку, за якийсь час всі забули б, що він, як то кажуть, народжений «не в колисці».
Я бачу, як Мьонхле, сопучи і хлипаючи від хвилювання носом, підносить Летиції діамантову обручку. Він прийшов до кузини з пропозицією руки й серця. Бачу, як комерцрадник біжить до карети, супроводжуваний лунким сміхом.
Потім бачу його у церкві перед аналоєм. Поряд — наречена. Не спадкоємиця замку Теофельс, зате баронеса. Це Беттіна фон Гетц, її обличчя сумне й покірне долі. Бідолашну насправді продали, як продають коня благородної породи. Пан Мьонхле вдало вклав гроші — підвищив свій аристократичний статус. Ось тому-то моя вихованка і називає свою подругу родичкою, хоч точніше було б сказати «своячка».
Заразом я витягаю з нашої спільної з Летицією пам’яті ще один епізод з участю Ієронімуса.
Зимовий вечір у Теофельсі. У величезному комині потріскують дрова. На стінах і високій стелі хилитаються червоні й чорні тіні.
— … Це цілком безвідсоткова позика, мила сестричко. Пропоную вам її як родич, як щирий друг. Тридцять тисяч дзвінкою монетою! На цілий рік! — Пухлі щоки комерційного радника посіпуються, багряний язик облизує губи. — Що таке «застава»? Дрібничка! Формальність, необхідна для того, щоб я міг провести цю операцію через свої бухгалтерські книги. Ви повернетеся з дорогим дядечком, віддасте мені гроші і будете жити не тужити в цьому чудовому будинку.
Мьонхле ковзає жадібним поглядом по гербу над комином, по розвішаній зброї, по головах кабанів і оленів.
Летиція думає: «Ти сподіваєшся, що мене дорогою пришиють розбійники. Або що ми не зможемо повернути борг. І тоді твоя мрія здійсниться. Теофельс стане твоїм. Бр-р-р! Але рік — це так багато! За цей час я помру, але визволю батька. І якщо визволю, він зуміє дістати гроші. А якщо помру, начхати. Нехай тут живуть діти Беттіни».
Продовження бесіди додивитися (точніше сказати, допригадувати) я не встиг, бо моя вихованка раптом підхопилася, підійшла до вікна і стала дивитися туди, куди я показував їй хвилину тому — на корабельні щогли.
— Господи, ну звісно! — прошепотіла вона. — Десь там стоїть
Розумничка! Зметикувала!
