Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закидається за спину.
— Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?
Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка, нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.
— А, це цiкаво! Покажи, покажи!
— Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи є рацiя навiть показувати.
— О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiляє калiк, слiпих, глухих, кривих. Нi хiба?
Макс якийсь мент рагається, потiм помалу розв'язує коробку й вiдкриває її. Сузанна з цiкавiстю зазирає всередину; там видно тiльки якусь чорну пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просуває руки вниз, пiдхоплює з бокiв апарат, легенько виймає його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба, комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.
— Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес? Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?
Макс iзбоку з цiкавiстю оглядає злегка перехилене напiвголе струнке туге тiло (але воно вже чогось не хвилює i очi не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла).
— Ти не вважаєш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi?
— Нi, чого ж. Можу вiдповiсти. Можу навiть показати, як робиться сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли попробуєш його i…
— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава боговi, ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання.
— Невже навiть цiкавостi немає?
— Мене огиднi речi мало коли цiкавили.
— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я думав, що ти здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси буває.
Макс помалу бере апарат i вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмiшкою слiдкує, як один край машини нiяк не хоче входити й як нiжно, обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi. Зачинивши коробку, Макс зав'язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалцi.
— Прощай, Сузанно.
Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посмiхається.
— Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти зовсiм хочеш бути подiбний до побiгущого з магазину; принiс, показав, не вподобалось — i вiн iде собi геть.
— Так, Сузанно, я — побiгущий iз магазину.
— Сумно. А я думала, що ти мiй милий. I я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм дурним нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн, мiй вiястий, мiй палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором — i… Але прийшов побiгущий iз коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га?
Макс спускає вiї на коробку.
— Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.
Сузанна вмить люто, обурено стрiпує головою так, що по плечах пробiгають дрiбнi шовковi хвилi.
— Нi, це вже… занадто смiливо! Та найди ти менi хоч одну людину з розвиненим естетичним i фiлософiчним смаком, щоб вона в цiй жалюгiднiй машинi знайшла якусь красу. Та от: у мене в «храмi краси» в цей мент сидить душ двадцять моїх приятелiв. Це — люди естетичного виховання, артисти, жерцi краси. Ходiм до них, ходiм, покажемо їм цю… рахубу й спитаємо, що хто бачить у нiй гарного. Не тiльки з погляду її зверхностi, я розумiю твої посмiшки, розумiю, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там є полiтики. Нехай вони знайдуть у нiй красу, значнiсть, вартiсть iз погляду полiтики. Є люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний iз свого погляду скаже. Хочеш? I я тобi кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити її, я даю тобi обiтницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цiлий тиждень не їсти м'яса. Хочеш? Чи боїшся?
Макс iз цiкавiстю розглядає стелю, пiдлогу, стiни! фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне.
— Я не боюся думки твоїх приятелiв, але язика їхнього боюсь. Та й не тiльки язика. Ти гарантуєш, що хтось iз них не видасть мене полiцiї?
Сузанна гнiвно нахмурює с-вої чудеснi очi.
— Максе! Ти можеш що хочеш думати про моїх приятелiв, але неестетичних учинкiв ти їм закинути не можеш!
— О Сузанно! Ще й скiльки можу. Саме твоїм естетам. Але я все одно до них не пiду. Менi дiйсно цiкаво б послухати думку «цвiту творчостi», але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно.
