Тодi Сузанна так, як Макс, укладає руки в середину скриньки й серед гомону, галасу, вигукiв помалу витягає Сонячну Машину. Рiзнокольорова купа плям закриває вiд Макса i Машину, i Сузанну У храмi качається збентежений, одбитий високою пiвкруглою стелею клубок голосiв, з якого можна вхопити тiльки деякi кiнчики фраз. Рука Сузанни знову здiймається догори й нетерпляче крутить пальцями.
— Панове!. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину я не дозволю. В моєму домi цього н i — коли не буде. Отже, прошу всякi заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сiсти. Машину ми поставимо на стiл, щоб усiм видно було. I негайно анкету.
Купа розрiджується, розливається на всi боки вiд Машини. Глист i якийсь куций панок iз фiалковим волоссям iз смiхом ставлять Машину на стiл. Фiалковий панок комiчно присiдає перед нею, робить по-магометанському знаки поштивостi й вiдходить набiк.
— Панове, а подивiться, чи на нiй є штемпель «Made in India»?!
— О, вони не такi наївнi, не турбуйтесь!
— Я протестую, при чому тут Iндiя? З якої речi патент на таку генiальну дурiсть вiддавати чужинцям? Це — непатрiотично.
Сузанна вiдходить од поважного добродiя, коректно-строгого наукового вигляду, i махає рукою.
— Панове! Тихо! Пан професор Лiбгольд такий ласкавий, що згодився перший сказати свою думку про цю Машину. Розумiється, перше слово повинно належати науцi.
— Або кримiналiстам.
— Тихо! Панове!
— Або психiатрам!
— Ну, прошу ж, тихо! Насамперед i кримiналiсти, i психiатри теж люди науки. А потiм, ви неввiчливi Пане професоре, ми вас слухаємо з великою увагою й цiкавiстю. Софi, пан професор чекає, поки ви скiнчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка.
— В такому разi, панове, я пропоную влаштувати спецiальне свято Сонячної машини з усяким алкоголем, який iще дає нам наша стара добренька цивiлiзацiя.
— Панове, вегетарiанцi влаштовують таке свято тiльки з молоком!
Але деякi постатi все ж таки не смiються. Хто знає, що вони думають? Розумiється, вони не срiїоть стати в оборону од-верто, смiливо, але в глибинi душ своїх вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милi, дорогi, мовчазнi постатi!
Раптом та, що танцювала бiскаю, пiдводиться, позiхає й лiниво говорить!
— Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?
Макс рвучко встає й виходить iз ложi. Вiн сiдає на галереї на стiлець без спинки й машинально читає заголовки на спинках книг.
У кабiнетi просiяне шторами передвечiрнє свiтло. Урочисто строга, спокiйна тиша задумалась над тисячами томiв, сконцентрованих енергiй давно-давно замерлих мозкiв. Невже й вони глузували б, лаялись, проклинали, позiхали?
Десь унизу чути рип дверей. Макс перехиляє голову через поруччя галереї. До схiдцiв швиденько прямує струнка бiла постать Сузанни. Макс зараз же сходить їй назустрiч.
— А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно? Правда! Ти не можеш сказати, що я складала опiнiю? Нi?
Макс посмiхається i ввiчливо, коректно вклоняється — панi господиня поводилась надзвичайно толерантно. А пiсля цього вiн просить дозволу забратися собi геть iз своєю шкiдливою, злочинною, смiшною й нудною Машиною.
— I не хочеш бiльше нi хвилинки побути зi мною?
Макс широко розставляє руки й смiється.
— Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо наївна! Або ж занадто не поважаєш мене. Невже ти не розумiєш, тепер не розумiєш, що нашi свiти цiлком рiзнi, протилежнi, ворожi, що ми нiколи-нiколи не можемо зiйтися? Нi?
— Нi, не розумiю. Я розумiю, що ти мене страшно хвилюєш, що ти любий менi до слiз, до безсоромностi. Я розумiю, що так само я тобi Бiльше я нiчого розумiти не хочу.
— Шкода.
— Нi, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тiкаю вiд тебе за те, що ти її визнаєш корисною, гарною, генiальною! Чого ж ти тiкаєш од мене за те, що я маю про неї iншу думку! Для чого ж таке насильство? Ти ж сам кажеш, що Машина ця є свобода, для чого ж ти сам проти моєї свободи! Ну? Милий, милий, не муч нас! Годi так!
Тепла, хвилююче оголена рука нiжно, лукаво тре мiсцем нижче лiктя по щоцi Макса. Але Макс спокiйно ловить цю руку, поштиво цiлує її й просить дати йому Машину — в нього немає часу, вiн мусить поспiшати.
Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить iз кабiнету й веде Макса до кiмнатки, де на столi стоїть його незграбна смiшна коробка.
— Бувай, Сузанно. Може, колись ти iнакше поставишся до цiєї огидної Машини — i тодi… тодi я iнакше буду вiдходити вiд тебе.
Сузанна спокiйно, сумно крутить головою.
— О нi, Максе, до Машини я iнакше нiколи ставитись не буду.
— Значить, прощай навiки, Сузанно?
— Значить, навiки, Максе.
Слово, страшне слово, лякає обох. Але обоє дивляться в рiзнi боки й удають, що не помiчають свого страху.
Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здiймає її iз столу й трудно йде до дверей. Йде i слухає, i жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного?
Чудо не стається Сузанна тихо, непорушне стоїть, i вогкi очi молодої телицi з кожним кроком постатi з коробкою в руках наповнюються слiзьми.
