I так само трудно, задумливо й стомлено Макс зiходить мармуровими широкими сходами палацу, який навiки покидає, так само їде додому й так само сходить своїми темними вузькими сходами.
У вузюсiнькому, крихiтному, такому вбогому пiсля палацу коридорчику його зустрiчає панi Гольман. I її (хоч i посвiжiле, пiдбадьорене, змолодiле) лице здається таким негарним, таким убогим iз своїми широко розставленими оченятками.
Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кiмнатi й дожидається його. Така чудна, мила панна; панi Гольман каже їй, що пан Штор невiдомо коли прийде додому, а вона свище й стрiпує головою — колись же, каже, прийде. Та й сидить собi там.
Макс одчиняє дверi й вражено зупиняється на порозi Труда, графiвна Труда! Мила, смуглява, кароока, iз синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно розумним поглядом, iз хлопчачими рухами, та сама, що була тодi, останнього дня. Вона трошки замiшано, але з розмахом простягає руку.
— Правда, здивованi? Я знала, що здивуєтесь.
Макс мовчки становить коробку на стiлець i поспiшно бере
її без рукавички — така сама тоненька, маленька, сильна ручка!
— Дiйсно, приємнiше здивуватись я нiколи не мiг би!
Труда здивовано-радiсно розкриває на нього очi.
— Правда? Ну, менi тепер легше А то боялась, що вам стане нiяково, тiсно. Так ви тут живете, в цiй кiмнатцi? Насилу знайшла вашу адресу. Три днi шукаю. Я до вас у великiй справi. Сiсти можна, правда!
— Ах, господи! Я так зрадiв, що забув про крихiтку своєї ввiчливостi.
Труда сiдає боком на стiлець бiля столу й спирається на спинку його лiктем.
— Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?
I вона смiливо, занадто смiливо дивиться йому в очi. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице i в очi.
Макс також смiливо дивиться їй в очi й також дурнувато, безглуздо червонiє.
— Знаю.
— Я тепер… артистка. Ну, нехай кокотка. Менi однаково. Я продалась фабрикантовi Душнеровi. Ви вже знаєте, правда?
Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.
— Дещо чув.
— Ну? I, розумiється, зневажаєте мене?
Макс нудно мружить очi.
— Менi боляче було, графiвно, як це почув. Бiльше нiчого.
— А чого боляче?
— А чого б я мав радiти?
— Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвiвся iз своєю жiнкою й женився зi мною. «Хай, — каже, — цей негiдник жениться! Тодi хоч честь урятується». Значить, коли я матиму на все життя коло себе негiдника, то вiд того чогось моя i їхня честь урятується. I їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!
— Менi не вiд того було боляче, Трудо!
— А вiд чого?
Макс мовчить, але тут же червонiє: дiйсно, коли б вона вийшла замiж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.
— Ну, все одно. Нехай собi. Я прийшла до вас у справi. Дайте менi скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.
— Я не маю нiякого скла Звiдки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.
— Ах, Максе, для чого ви зi мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я iхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Рудi, i видати його й вас полiцiї? Так?
Вона грiзно перехиляється до нього.
— Я цього не думаю, Трудо, але… в мене нема нiякого. Нi, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, i я вам його зараз дам. Простiть мене. Добре?
Вiн благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освiтлюється радiстю.
— Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я, к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тодi?
Раптом Макс швидко встає, пiдходить до коробки й пiдносить її до Труди.
— Що це?!
— Готова Сонячна машина
— Ради бога, Максе, правда?! Там, усерединi?
Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ременi, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, смiючись i пв-глядаючи на Труду, виймає апарат iз коробки й обережно становить його на стiл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.
— Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви менi це дасте?
— Я весь апарт вам дам.
Труда прудко злякано задирає до нього лице.
— Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?
— Я вам увесь апарат дам
Труда зовсiм випростовується — вiн говорить цiлком серйозно, вiн таки готовий дати їй цiлий апарат.
— У такому разi ви повиннi самi сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно блiде й неправильне. Ну?
— Ведiть за неї пропаганду!
Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розумiється, для пропаганди!
— I знаєте, як я буду? Iз сцени! Я ж маю свiй театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.
— Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.
— О, будь ласка! З великою радiстю!
— Але яка ж од цього користь справi? Труда признає рацiю. Дiйсно, коли вона буде сидiти в тюрмi, то вiд цього для машини користi нiякої.
