Шофер безперестанку пiдозрiло зиркає на нього. Зiгнутий, карлючкуватий нiс його хмуро прокльовує повiтря.
— Куди ж їхати?
— Вiдновлена вулиця, число… О нi, тiльки не те саме!
— …число 3!
Шофер скоса понуро озирає хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс озирається: ззаду далеко в перспективi вулицi летить автомобiль. Шофер також оглядається, знову косо зиркає на чудного пасажира, щось торкає рукою — i авто виразно припиняє бiг.
Тодi Макс, не хапаючись, виймає револьвер, наставляє його в бiк шоферовi й говорить у вухо:
— Найбiльшу швидкiсть! А то мушу вас викинути з авто на той свiт! Чуєте? Ну!
Карлючкуватий нiс злякано вiдвертається вiд револьвера, рука знову щось торкає — i авто, як стиснутий острогами кiнь, рвучко стрибає вперед. У вухах тоненько i дзвiнко свище вiтер — зi-i-i-i!
Макс, не вiднiмаючи револьвера вiд боку шофера, озирається Погоня на тому самому вiддаленнi. Ану!
Перехожi, екiпажi, стовпи, будки, нiчнi полiцаї.. — жбурляються якоюсь страшною силою повз авто. В очi з бокiв рiжуть хвилi вiтру, вихорами кудовчать волосся. Шипить i хряскає асфальт пiд колесами. В душi дикий захват, буйна, нi з чим незрiвнянна радiсть. Хочеться стати на весь зрiст, розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всi ворожi сили.
Авто на заворотi трохи не лягає на землю, вищить, харчить i знову люто скакає вперед. Небошкряби, глибочезнi колодязi вже давно лишилися позаду. Зараз повинна бути Вiдновлена вулиця Шофер повертає лице и кричить:
— Вiдновлена вулиця!
— Початок чи кiнець?
— Початок.
— Стоп! Зупиняйте.
Авто робить перебої, гуркотить, шипить i зупиняється. Макс вихоплює з кишенi всi грошi, що має, i тикає їх шоферовi.
– Їдьте моментально далi, не зупиняючись! Чуєте?
I, стрибнувши на землю, озираючись по темнiй вулицi, бiжить на тротуар. Авто помалу рухається, але, несподiвано шарпнувшись, робить крутий заворiт i женеться назад.
— Ах, негiдник!
Макс ховає револьвер у кишеню й бiжить до хвiртки.
Число сiм! К чорту! Ховаючись у тiнi дерев, вiн перебiгає далi, назад, назустрiч погонi. Вже видно двi напнутi серпанковi смуги свiтла з автомобiля. Число шiсть! К чорту!
Смуги бiльшають, дужчають, заливають свiтлом обидва боки вулицi. Видно вже стоячi постатi агентiв полiцiї.
Макс перелiзає через залiзнi грати i, нагнувшись, бiжить до вiлли число п'ять. Темно скрiзь у вiкнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О нi, тут лишатись не можна — вони будуть перешукувати весь квартал, усi садки й будiвлi.
Макс оббiгає будинок, задираючи голову й шукаючи вiдчиненого вiкна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тодi вiн рiшуче дзвонить iз заднього ходу. В тишi ночi чутно, як на вулицi зупиняється автомобiль, як тихо гомонять чоловiчi голоси. Десь голосно гавкає собака.
На дзвiнок нiхто не обзивається. Макс iзнову надушує на гудзика, нетерпляче, конвульсiйне потискуючи пальцями нiг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жiночий голос:
— Хто там?
— Одчинiть Нещастя. Треба графiвну фон Елленберг. Негайно!
Тихо. Ах, iдiотка, вагається!
Потiм клацає ланцюг, ключ, дверi обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє i замикає за собою. Молоденька рожева дiвчина з заплетеною косою, в напiвзастебнутiй сукнi прилипла до стiни й повними жаху очима дивиться Максовi в лице, як зачарована. Вiн посмiхається й весело б'є її по плечу.
— Не лякайся, дурненька. Я — не злодiй. Ведiть мене до графiвни. Але швидко й не гомонiть, не кричiть Ну?
Дiвчина покiрно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пускає її нi на крок од себе — ще наробить дурне дiвча крику, гвалту.
Перед дверима спальнi Труди вони зупиняються, i Макс сам стукає. Дiвчина з тим самим зацiпенiлим в очах жахом погля дає на страшного гостя.
— Хто там?!
— Це я, графiвно, Макс. Дуже треба.
Зацiпенiлiсть покоївки спадає. В лицi з'являються живi розумнi тiнi, в очах — сполохана цiкавiсть, тривога.
У спальнi чути частi, хапливi, босi, потiм узутi кроки. Дверi прожогом розчиняються — i на порiг вибiгає Труда в жовтому спальному убраннi, з двома косами, переплетеними на грудях, i широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, iз страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, iржу, його вимазане кров'ю лице, розпатлане волосся.
— Максе! Що з вами?! Господи!
— Нiчого, нiчого особливого, графiвно. Ви тiльки скажiть тiй молодiй особi, щоб вона… А проте я хочу з вами на самотi сказати кiлька слiв. Тiльки ця молода особа нехай нiкуди не йде й почекає тут.
Графiвна рiшуче повертається до «молодої особи».
— Ердо, посидьте тут. Нiкуди не виходьте.
Потiм Труда бере за рукав Макса й веде його до спальнi. Там поруч стоять два лiжка — одне застелене, друге з розки даною бiлизною. На столику горить нiчна лампочка.
Макс зачиняє за собою дверi й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пiтьмi очей Труди. Вона вiд перших же слiв його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальцi й не помiчаючи того.
— Вони, напевно, прийдуть i сюди. Покоївка — вiрна людина?
— О, цiлком. Вона ж сонячний хлiб їсть!
