На порозi в той самий мент з'являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присiдає й лукаво потуплює очi.
— Прошу панство до снiданку.
Труда хапає Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом веде його до їдальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспiшає Ерда.
Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стiлець.
— Будь ласка.
Їдальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але… який же снiданок? Стоїть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi склянки для води I все.
Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи, як же вiн мiг забути?
— Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi зробить.
Ерда веселенько вибiгає з їдальнi.
Тодi Макс раптом обнiмає Труду й сильно цiлує, її в щоки, в нiс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обiймiв.
— Максе! Ви… Ви… Що ви?!
— Трудо! Ви, їй-богу, «нiчого такого» не думайте й простiть! Я з радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не мiг! Їй-богу, не мiг!
— А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темнотi, нiхто не мiг бачити.
— Ну, вдруге я буду вже в темнотi.
Труда регочеться й бiжить до шафи.
— Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.
На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.
Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привiтно гладить Максовi руки.
— Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо?
Труда зараз же бере його пiд руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри — напевно заарештований, напевно! Нiжно дзвонить сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не значить. Рудольфовi не можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону.
— Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!
В телефонi чути любий зрадiлий голос.
— Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й чули! Фрiц трохи не зробив дурницi, хотiв бiгти на помiч.
Макс радiсно смiється. Труда стоїть побiч i жадно ловить iз виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса.
— Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нiчого не було?
— Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц Всю нiч пiсля… тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, їх треба на нiч покласти в сулему — i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло.
— Та що ти кажеш?!
Труда не може втриматись i пiдставляє вухо близько до вуха Макса. Вiн iз посмiшкою дiлиться з нею руркою.
— Абсолютна дурниця. Це треба тiльки широко оповiстити — i кiнець. Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому… ти розумiєш, ну, в хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi переливи. Коли таких переливiв нема, значить — фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й якнайширше оповiстити.
— Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.
— Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловiка.
— Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще?
— Викрито три майстернi Сонячної машини, забрано багато гелюнiтового порошку. Ну, ще зброю.
— А друкарнi?
— Про друкарнi нiчого не пам'ятаю.
— Урра! Рудi, сьогоднi все буде зроблено. Чуєш? Про побачення сповiщу. Тепер бувай. Мушу поспiшати.
— Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.
— Неодмiнно. О, зi мною прекрасно! Тепер я вже…
Труда вириває рурку з рук Макса й злегка вiдпихає його.
— Рудi, милий, дорогий, прекрасний Рудi, добридень! Це я, я. Труда! Страшно, страшно вiд усього серця обнiмаю вас. I дякую безмiрно, Рудi. Безмiрно! До побачення. Що?.. Ну, розумiється, швидкого! Бувайте!
Макс пiдхоплює Труду пiд лiкоть i майже несе до їдальнi.
— Трудо! Негайно менi зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га?
— Ви хочете фарбуватись?
— Ну, розумiється. Мушу ж я вiльно рухатись. У мене маса справ.
— I невже очi?.. Чи той, i брови, i вiї?
— Хм! Хiба лишить «очi». Очi, мабуть, лишу, а вiї й брови таки пофарбую.
— Ну, шкода! А блондини iз чорними очима, чи той, бровами й вiями, — це зовсiм не така рiдкiсть.
