— Чорт би побрав усiх злочинцiв! Наказ! Але до спальнi ви маєте наказ удиратись? Яке менi дiло до ваших злочинцiв, чорт би їх узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокiй! Ердо, покажiть цим панам усе, що вони хочуть, i запишiть прiзвища урядовцiв. Я завтра буду скаржитися на таку поведiнку. Прошу зачинити дверi!
Агент щось бурмоче, пильно вдивляється в темноту спальнi, позирає на Труду, що злякано притулилась до Макса, напiвсидячи з ним на лiжку, i помалу зачиняє дверi — навряд, чи така парочка сховала в себе в спальнi злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь iншим.
Труда, як тiльки причиняються дверi, в мовчазному, бурному, несамовитому захватi обiймає обома руками за шию Макса й жагуче цiлує його, куди попало — в щоки, нiс, вуса, вухо. Потiм швидко перелiзає до себе в лiжко й затихає, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибiгши на третiй поверх.
Тепер буботiння голосiв здається добродушним i навiть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слiд, але навряд. Гомiн потроху стихає. Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу?
Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi.
Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди.
Труда з усього розгону в темнотi схоплюється з лiжка й бiжить до дверей Вдирається ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом осяявши розпущену голiвку Труди й тепло поклавши їй на плечi блискучi лапи.
— Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть, не смiйте свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте нi свiтити, нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви можете взяти чоловiчий шлафрок.
Макс знаходить шлафрок i одягає. Дiйсно, комiчно виглядає — шлафрок короткий, руки вилазять.
— Трудо, хай Ерда принесе менi моє вбрання, я не можу в цьому виглядi вийти.
— Добре, добре.
У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини свiтла, не маючи права свiтити, вiн одягається, i на-пiводягнений, у шлафроцi зверху, виходить.
Труди нема. Iз сусiдньої кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута смуглява оголена рука.
— Добранiч, Максе. До завтра!
Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлує довгим поцiлунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалiї. Рука слабо виривається, i з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.
— Ну, годi. Га?
Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.
— Вони казали, будуть шукати до ранку.
— Боже їм поможи. Правда, Ердо?
— Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйникiв, усiх поперевiшувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бiдним хоче, за тими ганяються, проклятi душi!
Кiмната чудесна — неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.
Але коли Макс лягає в лiжко, вiн раптом чує страшенну втому. Тiло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й загасити лампу.
А коли вiн розплющує очi, в хатi горить сонце, а на столику мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забутої лампи. Плече, бiк, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на шиї, все тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згадує вчорашню нiч, роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися це ж так по Трудиному все!
Але тут же згадується Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь пiдняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на нiч рiчки життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!
Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице здається броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та сама!
Труда червонiє, вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi, заявляє:
— Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому. Чуєте?
Макс смiється, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньої губи, i вiдкидає головою чуба назад. Ну, розумiється, вона це неодмiнно повинна була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого ранку тiльки про це.
— Ну, чого ж ви смiєтесь? Ви й тепер так само смiєтесь, як… колись?
— Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?
Труда сердито морщить брови.
— Я ж вас називаю Максом!
— Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, «нiчого такого» не думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.
Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн «нiчого такого» не подумав, тiльки зараз же вiдвертається й дзвонить.
