Трамваєм їхати нема рацiї- пiшки швидше й легше можна дiйти Трамваї ходять тепер «iз ласки пролетарiату». Тепер усе дiється «з ласки пролетарiату», i через те все є наиостаїї-нiшого сорту. Трамвай iде тодi, коли панам пролетарям захо четься його пустити, сполучення телефону треба чекати по пнi-години, та й то не завсiгди воно буває, бо переривається струм. Електрика часом свiтить так кисло й убого, що краще гасити свiтло й сидiти в темнотi, бо пролетарiат працює тепер на електричнiй станцiї тiльки з ласки.
От iде банда цих добродiїв. У петельках у них зелено-жовтi значки. Ранiше за пролетарський шик вважалося носити в петельках червонi значки. Мода на кров минула; тепер — вони сонцеїсти.
Банда, посплiтавшись руками, iде всiєю вулицею, трохи не ловлячи всiх перехожих, як у волок. Дивно, чому вони не хапають жiнок i не насилують їх тут-таки, на вулицi? Адже майже вся вже полiцiя «пiшла на траву».
«Банда» хлопцiв, поблискуючи зубами, весело скидає скоса очi на гарну поставну постать «трупоїдки». (А що трупоїдка, то це зразу ж видно по зневажливо незалежнiй постатi, по холоднiй недбалостi в поглядi-в усiх у них такий вираз).
— Товаришi! Що за чудесний запах свинячого трупа! Ви чуєте?
— Нi, тут здається, що й людською кров'ю попахуе! Ач, брильянти якi у вухах!
— Тихо, товаришi! Це африканська вища культура!
Регiт хилитає й трусить ланцюгом посплiтаних тiл i пролiтає повз Сузанну, лишивши на нiй ляск їхнiх голосiв.
Сузанна посмiхається пролетарiат зволить дотепно й тонко жартувати. Вiн почуває себе паном становища, вiн досяг свого iдеалу: жує траву й iрже вiд задоволення.
От вiн сидить на терасi кав'ярнi iз своєю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетарiат установив нову моду вiн приходить до кав'ярень iз своєю жуйкою й бере тiль ки воду. Хоче — платить за воду, хоче — нi, але мiсце за столиком займає, сидить годинами й з захватом балакає про «великий переворот». А п'яний, брутальний, брудний i нахабний, як i ранiше, — тут нiякого, навiть найменшого, перевороту не сталося.
Сонце свiтить десь там, за величезними будинками, розсiваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вiтрини магазинiв мистецьких речей Кому тепер потрiбнi цi вази з легким iнеєм зеленi по брижах старовинної бронзи? Кому потрiбнi химернi, загадковi «пророцтва» Штуфа? Жуйки тепер тiльки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярiв, якi б змалювали це чудо сучасної краси.
Площа Скорботи. Тут ранiше бували цiлi гатки ав-iомобiлiв, карет, трамваїв. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвiнком. Куняє авто (мабуть, вiзник абсолютний алкоголiк, через те що не «пiшов на траву»). Десяткiв iз три перехожих.
Раптом Сузанна зупиняється. На пам'ятнику Бiсмарка, поставленому Об'єднаним Банком, має зелено-золотий прапор iз написом: «Хай живе Сонячна машина!» Сам Бiсмарк в однiй руцi тримає держално прапора, а в другiй — модель Сонячної машини.
Сузанна посмiхається: пролетарiат мило, дотепно жартує. Полiцiя, розумiється, не бачить. Та де вона, та полiцiя? Та й чи посмiє вона бачити?
Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленiй гущi жуйки. Замирає темп, затихає пульс, рвуться тканини. Ще трохи — i паралiч обхопить увесь органiзм. От тодi пролетарiат буде цiлком задоволений.
Коли Сузанна пiдходить до будинку Комiтету Сонячної машини, вона ще здалеку! чує гомiн великої юрби людей, що довгою лавою стоїть на тротуарi.
Ага, пролетарiат бiля дверей свого раю, стоїть у черзi за бiлетами до нього.
Сузанна помiж двома стiнами, кам'яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пiтних розгарячених стоянням i галасом пролетарських тiл.
Колись давно давно, тижнiв три тому назад, у цьому домi був банк. Вiн збанкрутував, як десятки iнших, iз помсти до дужчих банкiв оддав своє помешкання однiй iз фiлiй Комiтету Сонячної машини в надiї, що вона повалить i дужчi.
У величезнiй, викладенiй рожево-сiруватим мармуром залi гуде, гомонить, кишма кишить пролетарiат. Що за шкарубкi, погнутi, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративнi зуби, злочинницькi очi, увiгнутi потилицi, худi й синювато-блiдi, як у трупiв, обличчя! Звiдки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. I вони ж, значить, десь iснували поруч iз нею, Сузанною, на свiтi?
Який густий, непролазний гомiн! Яка звiряча, хижа, заздрiсна цiкавiсть у тих, що ще стоять у черзi, i яка тваринна, цупка радiсть у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навiть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережнiстю, як мати свого першонародженого, вони сяють i рвуться вперед од нетерплячки.
I цей задушливий рух двох потокiв пiднятих, блискаючих потом, гнiїлiiми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тiл викликає млосну тоскнiсть у грудях.
