Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крiзь спини й лiктi юрби, Сузанна пiдходить ближче до вiконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадiйна рiч крiзь цю гущу тiл серед цiєї величезної кiлькостi вiконець найти саме те вiконце, де «часом буває» Макс, або пан Нiманд, як вiн тепер грайливо називається.
А з якою попередливiстю цi панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публiчних домах А цi страшнi баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої мiщанськi чесноти, як любенько, вдячно, угiдливо смiються до «сiячок нової ери».
Сузанна, тiсно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному вiконечку нахилену бiляво-золоту гривасту i олову. Щось у заворотi, в обрисi цiєї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролiзає крiзь чергу, розiрвавши її на мент, i пiдходить до грат перетики.
Так, це — вiн. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стiльця панни й нахиливши до неї голову. А панна — це та сама титулована проститутка, в якої вiд Макса була дитина. Значить, вiдомостi досить вiрнi.
Сузанна покушує губу й не зводить очей iз парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пiтним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в «дитинку»: щасливо, довiрливо, широко диви-iься в очi, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радiсний смiх. йому до лиця золоте волосся, тiльки зразу ж видно, що фарбоване — ця циганська жовта смуглявiсть тону хорошої старої слонової костi нiколи в блондинiв не буває, i його волосся просто як перука видається. Але очi, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим.
Сузанна раптом почуває, як млосна тоскнiсть стає нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей iз жовто-золотистої гриви, iз стогоном, як на рану, натягує милу посмiшку й уперто чекає. Раптом Макс, не пiднiмаючи голови, пiдводить блискучi, сяйнi очi, неуважно блукає ними по кишучiй масi тiл та облич i натикається ними на насмiшкуватi вогкi великi очi. Вiн швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмiгну, випещено гарну серед сiрої маси тiл фiгуру. Вона злегка хитає йому головою и iронiчно здило посмiхаєгься.
Макс щось швидко говорить паннi, яка здивовано озирається на Сузанну, i рiшуче, бурно виходить iз за перетики.
— Сузi!! Яким чином?! Тут?!
А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплiй рукавичцi, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгортає свої двi зрослi половинки. Кретини повертають на них свої гнилi зуби и фосфоричнi очi.
— А чого ж би менi тут не бути? Весь Берлiн тут, а менi не можна?
— О, менi бiльшої радостi ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда?
Сузанна весело смiється, так знаиомо випинаючи округлiсть шиї й вiясто ширячи на Макса вогкi очi.
— Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж iще, Масi, не калiка? Нi?
Вона притишує голос i лукаво зазирає йому в очi. Та, ти-гулована кокотка, подивляється досить пильним i недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.
— Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь свiт? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам'ятаєш промову в тебе «куцого лева»?.. А сьогоднiшню статтю його читала?
— Масi, любий, я прийшла сюди не для дебатiв. Я собi скромна, стара трупоїдка, i покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподiваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?
Макс зiтхає й стрiпує чубом.
— Ну, добре. Хiба не однаково тепер? Як же ти живеш?
Сузанна морщить нiс i злегка нахиляється до Макса.
— Вибач, Масi,але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетарiату. Тут таке повiтря… Чи не мiг би ти мене трошки провести? Коли, розумiється, не зай нятий вселюдським обов'язком або… хтось не буде за це в претензiї на тебе. Або ще гiрше коли пролетарiат не поб'є тебе камiнням за те, що йдеш iз трупоїдкою.
Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посуває до виходу. Дорога прочищується легко — в петельцi значок Сонячної машини й члена Каесему.
Але нелегко вiдриваються вiд їхнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв.
— Ну от, ми, слава богу… чи то пак — на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю.
Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадкової приваби профiль!
— Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти
— О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар «пiшов на траву», а нового й надiї немає найти. Два льокаї обiкрали мене, теж пiшовши «на траву».
— Що ти кажеш?!
— Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в «епоху» Сонячної машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть «спочивати на траву». Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця приємна «епоха», але вона досить потiшна.
