Вiн поважно вiдсуває на зiбране в ряснi зморшки чоло одноокi окуляри й серйозно, строго оглядає всiх. I доктор Рудольф не може розiбрати, чи вiн, дiйсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгiдного «трiумфатора», чи з себе, чи з усiх людей?
— Отже, увага, панове! Чи то пак — iстоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно…
Доктор Рудольф зiщулено червонiє: розумiється, це глум iз нього.
— Що… Що зломив собi свiт? На пiдставi того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерiгати в цiй чудовiй залi, а саме — що ми, не зовсiм божевiльнi iстоти {я не кажу «люди», бо це ще спiрне питання, i я тримаюсь зовсiм iншої теорiї), що ми зранку покотом лежимо на пiдлозi й приємно фiлософуємо, на пiдставi цього вже факту ми можемо з певнiстю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього свiту — це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажнi iстоти?
Шпiндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голiвку догори и з пафосом досвiдченого оратора робить паузу.
Iстоти чекають iз таким лiнивим вибачливим усмiхом, з яким чекають глядачi багато разiв чуваного ними, улюбленого актора-комiка.
— Зламалася, мої iстоти, вiсь, на якiй крутився вiз необхiдностi. Вiз перекинувся — i людство гепнуло з царства конечностi в царство свободи.
— Х-хе!
— Одначе!
— Умгу! Дякуємо красненько!
Шпiндлер зручнiш складає ноги по-турецькому.
— Так, мої iстоти, в царство свободи. Вашi посмiшки й вигуки, не забарвленi захватом, доказують тiльки те, що процес гепання був не зовсiм повiльний, i ваша психiка ще не зовсiм приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогi cпiвicтоти?
— От власне!
Шпiндлер поправляє окуляри й строго по черзi обводить чекаючi обличчя, немов перевiряючи самого себе.
— Моя гiпотеза щодо цього, мої любi спiвiстоти, здається вашим мозкам, ще не зовсiм звiльненим од людського способу думання, трохи… смiливою. Одначе я берусь довести її математично.
— Будь ласка! Тiльки швидше.
— Швидкiсть не завсiгди ознака iстини. Отже, моя гiпотеза проста й ясна! наш теперiшнiй стан є стан… богiв. Ми стали богами, мої iстоти! Дозвольте поздоровити вас!
Шпiндлер поважно й серйозно хитає всiм голiвкою.
— I вас також!
— Бр-раво, Шпiндлере!
— Дякуємо!
— Генiальна гiпотеза!
Але Шпiндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гiпотези. Вiн пiдносить руку й просить уваги.
— Панове, вашi надмiрно веселi вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсiм перейшли з одного стану в другий. Але що ви — боги, то вигукуйте — не вигукуйте, а це так. I я серйозно, цiлком серйозно, панове, вам повторяю, що ми — боги. Без нiяких жартiв i дотепiв.
— Шпiндлерчику, ради бога, не лякайте!
— Богам, колего, не личить лякатися, i постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшною нiчого, як виявляється, в божеському станi немає. Мої панове, ви зволите все ж таки смiятися. Я ж вам без смiху ще раз заявляю, що наш стан iнакше, як станом богiв, визначити неможливо. I я це вам зараз математично доведу.
— О, будь ласка!
— Зараз. Прошу уваги.
Кудлатий пудель у позi Будди на мент приплющує очi й зараз же розплющує їх. I знову доктор Рудольф не знає, чи жартує вiн, чи серйозно говорить, i коли жартує, то з кого.
