— Слухайте, Рудi, як ви гадаєте, що то мiг бути за лист до Макса? Тiльки, будь ласка, не подумайте нiчого такого — я цiкавлюсь цим просто з дружби до Макса. Насамперед у мене є чоловiк, ну, не чоловiк, а… ну, я не знаю хто, ну, мiй Душнер, я з ним маю договiр на рiк життя. Розумiється, тепер усi договори порванi, я теж маю право зiрвати, але коли я дала слово, то я ж мушу тримати. Правда? I зовсiм у цьому нема нiчого смiшного й ненормального. Правда, Рудi?
— Я не знаю, Трудо, який у вас договiр i тому…
— Ах, який договiр. Ну, звичайний собi договiр: Душнер колись, iще за старої епохи, купив менi дiм, театр i видав багато грошей, а я за це обiцяла жити з ним цiлий рiк i бути йому вiрною. Ну, добре, Сонячна машина, це правда, всi вiдносини перемiнила, але ж Душнер не винен, що з'явилася Сонячна машина. Правда? А я ж йому слово дала з доброї своєї волi — мене нiхто не силував, як Фрiду. Значить, це було б негарно з мого боку, коли б я його тепер покинула. Вiн такий милий. Вiн хоч i капiталiст, але нiколи не був проти Сонячної машини. Навпаки, раз у раз боронив i помагав нам. Значить, тим паче негарно було б зламати договiр. Але це ж не значить, що я його люблю. Може, люблю, а може, i не люблю. В кожному разi, робити з цього факту якiсь висновки про любов цiлком не рацiонально. Правда, Рудi?
— Так, розумiється, в цьому фактi…
— Правда ж, правда? Ну, а I, крiм того, вже ж так мало лишилось до реченця: всього сiм мiсяцiв i тринадцять днiв.
— Ну, це такий порiвняно короткий час, що..
— Правда? Ну, а от… Є такi люди, що цього абсолютно не розумiють. I вигадують страшеннi дурницi. Просто нiяково слухать Ну, i нехай! Ото! Рудi, а ви додому зараз?
— Додому, Трудо.
— Хм. Я пiшла б iз вами, коли б… Я вже давно в наших не була. В нас усi здоровi?
— Так, здається, всi.
Труда якийсь час мовчить, потiм iз стомленою посмiшкою простягає Рудольфовi руку.
— Ну, вiтайте наших усiх i принцесу. Ах, вас же треба випустити!
На ганку Труда ще раз простягає руку бiдному Рудi.
— А ви, Рудi, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж таки певна, що людям соромно стане — i все пiде iнакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось. Так багато людей говорить, та тiльки добалакатися їм трудно, а то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Рудi. Добре?
Доктор Рудольф iз тихим усмiхом стискає маленьку тверду теплу ручку, мовчки киває головою й помалу йде на вулицю.
Дощик починає забиватися за шию. Доктор Рудольф пiдiймає комiр, всовує в нього пiдборiддя й почуває колишнiй з дитинства затишок схованого пiд дощиком у комiр половини лиця.
Так, так. «Не сумуйте, що так усе вийшло». Дiйсно, вийшло трохи не так, як думалось. I таки дуже-дуже не так.
Макс заходить пiд якийсь ганок i знову перечитує коротенького листа: «От тепер ти можеш цiлком по-дружньому прийти до мене. Але поспiшай, бо буде пiзно. Сузанна».
I все. Що може значити ця фраза «бо буде пiзно»? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? «Тепер ти можеш прийти». Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тодi його кликати? З помсти? З бажаняя показати: от маєш, не потребую я тебе.
I чого весь час пiсля останнього побачення абсолютно не хотiла бачитись, а тепер раптом захотiла?
Чи щось гiрше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних?
Макс ховає листа в кишеню й знову поспiшає, хмурячись i ховаючи шию в пiднятий комiр пальта.
Перед палацом Сузанни нема нi душi. Ворота розчиненi на встiж, на аеродромi мокне перекривлений набiк легкий лiтак.
Нi портьє, нi льокаїв бiля парадних дверей. А дверi, як i ворота, стоять розчиненi, порожнi.
Згори чується веселий гамiр, крики, звуки музики, гомiн багатьох голосiв.
Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якiсь люди, переважно парочки, обнявшись i цiлуючись. З храму краси виразнiше чути гомiн i музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?
Але що за чуднi гостi?! Обличчя не фарбованi, простi, занадто неаристократичнi; убрання ще простiшi, безпретензiйнi, з робiтничих кварталiв. Манери, рухи, звук голосiв — зовсiм же робiтничi!
Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, i на це свято покликала и його!!
Макс вибiгає на саму гору сходiв. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякi обличчя. Вони такi зайнятi собою, що їм нiтрошки не цiкавi iншi люди. Макс iде просто до храму. Тут усе лишилося так, як i було. Так само в екстазi тягнеться вгору бiло-рожеве мармурове тiло Фiмiаму перед ним немає, але зате е цiлi гiрлянди людських танцюючих молодих веселих тiл. Музика вбогенька — гiтара, скрипка, ще щось бухкаюче — зате шуму, галасу, руху бiльше, нiж од най-витонченiшого оркестру.
Ну, де ж тут у цьому вихорi знайти Сузанну?
