— Панове, до зброї! Дами, прошу вiдпустити ваших кавалерiв. Пане черговий, прошу пiти до дверей.
Пан черговий, цебто бог Шпiндлер, пiдводиться й слухняно виходить iз кiмнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно вiдриваються вiд дам i беруться до зброї: витягають iз кишень револьвери й оглядають їх.
Глухе буботiння за дверима холу. Грюкiт. Повiльнi кроки.
Черговий вертається з кувертою в руцi й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчi.
— Мої дорогi iстоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якiсь наївнi надприроднi реакцiйнi сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папiр, чорнило, адреса, — все, як було колись у людей. Ще бiльше: iстота, подiбна до нас, принесла цього листа й не вимагала вимiну за нього — нi подушки, нi кожуха, навiть хустки Спитала тiльки, чи тут такий i такий, оддала листа, ввiчливо вклонилась i пiшла.
— Але кому ж лист? Кому?
— Лист по-старинному адресований: «Пановi Максовi Шторовi». Письмо, скiльки я собi пригадую письмо людей, належить людинi жiночого полу.
Макс здивовано й швидко пiдходить до Шпiндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всi пильно слiдкують за ним i всi бачать, як смуглявiсть його вкривається гарячою темнiстю, коли тiльки вiн прочитує адресу.
Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсiвну, яка зараз же байдуже вiдвертається вiд Макса. Труда ж, навпаки, не зводить iз нього чекаючих, похмурених очей.
Лист, видно, зовсiм коротенький — два-три речення й кiнець. Але Макс хмарнiє вiд них, в очах з'являється тривога, в руках поспiшнiсть — зовсiм не божi прикмети.
— Я, панове, мушу зараз же йти. Рудi, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зi мною?
Труда бере доктора Рудольфа пiд руку й суворо заявляє, що Рудi нiкуди не пiде. Коли Макс такий неделiкатний, що може ради якогось там листа покинути Рудi, то в iнших цього немає. Рудi лишиться тут i нiкого чекати не буде. Макс може собi йти куди хоче.
Але Макс такий неделiкатний, що навiть не дослухує Труди до кiнця, навiть не прощається з Рудi й швидко виходить iз зали.
Ган запихає револьвер у кишеню i спiдлоба зиркає на Шпiндлера.
— Хм! Хотiв би я знати, чи личить богам iз такою поспiшнiстю бiгати на любовнi побачення? Як ви гадаєте, боже Шпiндлере? Га?
Але боговi Шлiндлеровi не дають одповiсти: панна Вайсiвна рiшуче и бурно хапає його за руку й тягне до рояля Годi нiкчемних дебатiв i фiлософiй! Танцювати! Це — найрозумнi ше, що можна робити.
— Шпiндлере, гранте! Маленьку бiскаю!
Шпiндлер слухняно сiдає за рояль. Гойдливi, цинiчно без журнi звуки пiдхоплюють тiла, крутять їх по залi, вiдбиваються в томких вихилясах плечей, задiв, нiг Труду вiдривають од доктора Рудольфа, i вiн тихенько забивається в куток.
Як чудно и моторошно! вони вже не вiдчувають жаху свого становища. Вони подiбнi до людей, засуджених на смерть i звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалiсть до нього їм абсолютно не цiкаве все, що вони лишили там, за стiнами тюрми, але вони говорять про це тiльки з жалю до нього, новака.
Танцюють! Iнаракiсти, соцiалiсти, буржуї, артисти, обнявшися, сплiвшися в обiймах, перемiшавшися в одну купу розгарячених чакоханих тiл, виконують функцiю богiв.
Задихавшись, поправляючи чорно синi розгойданi танцем кучерi, пiдбiгає Труда.
— Рудi, тiкаймо! Ходiмте до мене. Я хочу вам так багато-багато сказати.
Рудi покiрно шкандибає за Трудою. Власне, що можна «багато багато» сказати? Але хiба не все одно? Мила Труда, вона скоса, так спiвчутливо, тепло зиркає на нього: бiдний новенький — вiн iще не звик до тюрми, йому тоскно, тяжко, всi порядки ще здаються йому такими страшними. Треба його розважити, заспокоїти, потiшити.
