Ах, їй так страшно-страшно радiсно, що Рудi живий, здоровий, знайшовся. Всi так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель хай сяде Рудi, а вона приляже на канапцi — цi навiженi заморили її танцем). Коли вернувся спецiально посланий за ним лiтак i заявив, що доктор Штор вилетiв iще днiв п'ять назад на Берлiн, а милого, великого Штора все не було та й не було, всiх охопив жах. Але шукати далi вже не було змоги, бо настали такi подiї, що вiдсунули все Господи, що тут було! Коли б Рудi мiг був бачити, як усе катастрофiчне, вулканiчне, валилося, ламалося, рвалося! Залiзницi, електрика, водопровiд, телефон, пошта, трамваї моментально, майже в один день, спинились, як тiльки стало вiдомо, що скло вже є у всiх. Наче гасло таке було. А потiм! Теж наче хто дав гасло — всi кинулись на магазини, склади, банки. I ранiш бували випадки, але що вони в порiвняннi з цими! Як дерли грошi, як розкидали золото, дорогоцiнне камiння, якi оргiї, танцi, обiйми, бiйки були на вулицях. Увесь Берлiн був цiлий тиждень, як одна божевiльня! Якi сцени! Однi плачуть, другi регочуть, однi п'ють iз бочок вино, прощаються, другi б'ють їх, глузують. Один ювелiр мiльйонер упав у свойому магазинi на мiшок iз брильянтами, якi хотiв заховати, i так ридав над ними, що його мусили обливати пивом iз бочки. I всi ч клунками, з оберемками одежi, бiлизни, всяких речей, з вазами, книжками, рушницями. Хто що попав, то тяг додому. А потiм — розселення! Що це було! З центру, з небошкрябiв, з льохiв як рушила вся маса на вiлли, на будинки багачiв. Однi до себе чужi меблi перетягують, друї i з своїми меблями в друге помешкання їдуть. Той собi аероплана тягне, той конi, той автомобiль. (Але нi аероплани, нi автомобiлi вже нi в кого не працюють — нема чим рухати, всi матерiали вийшли, а нових нiхто не робить). Одне слово, це було щось надзвичайне. Мертенс iз свого палацу втiк. Тепер вiн живе разом iз своїм секретарем Вiнтером, має поганеньку кiмнатку й сам собi воду носить, а годується сонячним хлiбом. Нiхто його не чiпає, i нiкому вiн не цiкавий.
Ах, що це за часи були, цi кiлька тижнiв пiсля роздачi скла! Всi були п'яяi вiд сонячного хлiба.
Може, Рудi хотiв iз Максом пiти? Ну, добре. Але з Максом, видно, не можна йти — вiн, очевидно, на якесь любовне побачення покликаний. Одне слово, такий переворот, якого нi одна революцiя не зазнала. Розумiється, багато людей у горi й одчаї. Ах, люди в свиней, у богiв, у тварин поперетворювалися. Ну, i в богiв! Ну, i в тварин. Ну, i що ж тут такого страшного? Ах, загине цивiлiзацiя, порозвалюються мiста, людина повернеться в лiси й печери. Ну, а хоч би й так, то що? Чим оцi кам'янi тюрми кращi за печери? Нi повiтря, нi сонця, нi волi, нi спокою. А в печерах прекрасно! Вiльно, незалежно, небо, сонце, простiр. А чим колишнє людське життя було краще? Всi тiльки тим були зайнятi, щоб здобути грошей Грошi, грошi, грошi. I бiльше нiчого. I лицемiрство, i брехня, i об ман, i насильство. А тепер нiяких грошей не треба, i через те нема нiякої брехнi, обману, насильства. Всi живi, здоровi й ситi. I наплювать на все iнше. Правда? (Миле, наївне Страховище, йому страшенно хочеться потiшити Рудi, заспокоїти й переконати, що все — чудесно. А сама десь жахається, ридає з жаiю за минулим, проклинає).
Звичайно, подiї пiшли трохи не так, як гадалося, але хто знаь як було б краще. В кожному разi, Шпiндлер дiйсно свиня. Вiн iз своею гiпотезою богiв мiг би виступити iншим разом йому, розумiється, досадно на Сонячну машину, бо пою жiнка, ота мила блондинка, кохається з їхнiм товаришем Тiле. Вона Трудi все розповiла. Вони кохаються вже два роки, але до Сонячної машини вони боялися «зради» й мучилися. А тепер нiяких зрад немає — i вони нарештi можуть дати собi волю Звичайно, Шпiндлеровi боляче Але хто ж винен тут? Правда? А хiба сотням тисяч таких, як вони, Сонячна машина не дала щастя? Фрiда, наприклад, просто мало не збо жсволiла вiд захвату Вона того самого дня, як дiстала вiд Труди скло, покинула барона й полетiла з своїм аташе до Iталiї на бароновому лiтаку. Розумiється, яка-небудь принцеса Елiза лютує. Страшенно, мiж iншим, дивна iстота; з ненавистi до Сонячної машини не хоче чути iменi Рудi, а сама весь час надзвичайно хвилювалась, коли вiн пропав, кiлька разiв навiть сама приходила до Труди й сердилась, ну, просто-таки сердилась, що Каесем не мiг його знайти. Вона все ж таки дуже-дуже хороша, ця бiдненька принцесочка. Вона може бути така нiжна, дитяча, ясна, що аж дивно Господи, а Наделi? Та вони в такому були одчаї, що пропав Рудi. Ах, як досадно, що вони пропали. Здається, всi вони вирушили кудись на пiвдень.
Любе, хороше дiвча: от мовчить i пильно думає, що б iще сказати приємне бiдному Рудi.
А знизу чути музику бiдних тюремних мешканцiв, що вже звикли i до тюрми, i до смертного присуду. Танцюють, вiльно кохаються, смiються смiхом шибеникiв.
Доктор Рудольф пiдводиться й простягає руку Трудi.
— Пiду я вже, Трудо.
