— Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними? Правда?
Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.
— Трудо, це питання не має нiякого вiдношення.
— Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має вiдношення?!
— Ви менi не вiрите?
I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усмiх.
— Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!
— Не завсiгди ми розумiємо вое, що дiється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумiєте, а може, i нi. А тепер iдiть, Трудо, i пам'ятайте ваше слово.
Принцеса Елiза простягає руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби насмiшкуватий усмiх стоїть їй i в очах.
Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках i мовчки швидко злiзає з екiпажа. Але, ставши на землю, — повертається й пiдводить до принцеси нахмуренi очi.
— Елiзо! Я — поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви — дуже хороша. Прощайте!
Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.
— Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це — пiдлiсть, але факт.
Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице, затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй.
— О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi…
— Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не розумiєте?
Елiза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.
— Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але…
— Я ж вам сказала, що я — поганка.
— Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?
Доктор Рудольф не може ж тепер iз своєю жiнкою переїхати додому.
Труда непорозумiло ширить очi.
— З якою жiнкою?!
— Ну, з тою панною Iрмою… чи як її?
— Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi… Ах якi там тепер Iрми!
Труда махає рукою i швидко йде в юрбу.
Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напруженої скупченостi, неуважностi, чудного байдужжя в усiй постатi її свiтлостi чується полегкiсть. На лицi тихе рожеве сяйво.
— Улаштовано, ваше свiтлосте?
— О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.
Граф Адольф поштиво перебирає вiжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.
О, тепер i вiн може їхати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени Вiльної Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацiї примостилася творити собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумiється, в цих балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому кониковi перед iсторiєю.
Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда!
У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом i суворо головує. Всi можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики, пропонувати найбiльш полегшуючi їм душу виходи — один доктор Рудольф не смiє мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн є той, на якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всiєї зали, навiть очi тих, якi знають же найкраще, що вiн — не iдол.
«Тiнi Минулого!», «Одною ногою на землi обiцянiй». Милий, бiдний Масi! Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням Минулого.
Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насiнням огiрок, залу й просить бути тихше.
Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без нiякої органiзацiї…
— Органiзацiя в нас є! Сьогоднiшнє свято!
— От якраз сьогоднiшнє свято найбiльш показало брак органiзацiї духу. Отже, без органiзацiї, без дисциплiни, без армiї, без зброї, замкненим у страшному крузi.збройне боротися — явний абсурд.
— Так що ж? Так що ж? Скоритися?
— Прошу тихо, панове!
— Ну, не скоритися. А от що…
Ну, так — професор Кранц, одне слово, пропонує «тихий опiр», саботаж.
А там, поза Берлiном, чорно-жовтi «визвольники» вже проводять смертоноснi кордони, вже займають усi склади зброї, розставляють варти.
I вiд завтрашнього дня «Тiнi Минулого» батогом почнуть гнати отари вiд землi обiцяної, устилаючи путь черепами. I, боже мiй, скiльки знайдеться погоничiв iз тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!
А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однiєї руки по другiй. Мовчить генiальний розум Нiмеччини. Хто знає, що вiн будує в цю хвилину — може, i новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме — можна смiливо мовчати.
