А оголена до плiч, темно-бiлого тону рука вже владно, м'яко й жартiвливо бере його попiд лiкоть i веде пiд величезний, з морозцем iз-пiд низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвiсив своє листя, що з бокiв майже нiчого з-яiд нього не видко.
— Ну?
Але, скоса зиркнувши до сусiдньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса бiле лице та темно-червонi уста й з натиском i погрозою смiхотливо шепоче:
— Милий! Ти милий. Чуєш ти?
Ага, це значить бiй розпочався. Ах, чортяка його мамi, раз у раз вiн отак-о починається, раз у раз вона захоплює iнiцiативу в свої руки, робить перший наступ, ослаблює його, розумiється, перемога майже раз у раз буває на її боцi. От уже тепло-тепло занило по всьому тiлi вiд цього тону, вiд любовно-загрозливо витягнених уст, вiд вогких, чистих, звiрячих очей.
Та що йому, нарештi, до цiєї жiнки?
— Вибач. Я на одну хвилинку. Тодi буду вся до твоїх послуг. Вся. Чуєш?
I, пiдвiвшись, вона знову нахиляється до нього й притискує очима, в яких i загроза, i жага, i насмiшка мiшаються разом. Потiм раптово легко випростовується i, випинаючи трохи наперед колiна, переходить круг i прямує до грота, з якого вийшла. I молочно-бiла спина так тепло й яскраво вiдтiняється темно-бронзовою важкою краскою волосся.
Ага, пiшла когось там заспокоїти, близько-близько, в самi очi шепнути йому «милий!» i випрохати кiлька хвилин для одного чудака, якого приговтує i вводить у свою вiру. Нiчого, тепер усi її хвилини будуть вiльнi.
В залi вже знову стоїть рiвний гомiн голосiв, як шум гiрського ручаю. Часом iз нього, наче срiбна рибка, скидується, виплiскується жiночий смiх i скрик. Пасма тимiяму листочкуватими нитками струнко й безупинно тягнуться вгору до жовтогарячих променiв банi. Туди ж тягнеться й безупинно рветься мармурове, але живiше, правдивiше, жагучiше за всi живi тiла, що гомонять круг нього, тiло. I таке дитяче, чисте зворушення, така тиха благiсть, така радiсна туга випромiнюються з цього мертвого мармуру, що глузливою богозневажливiстю здається дзвякання посуду, димок сигар, виплески смiху. Ех, розкласти б усi цi понамальовуванi, штучнi, недогнилi тiла «творцiв» перед отим куривом i вихльостать їх усi пiдряд. Оце була б жертва красi!
Макс перехиляє трошки вбiк тiло й починає розглядати присутнiх.
Так, так, сьогоднi, справдi, добiрний цвiт iзлетiвся з усiх дерев. Скiльки фарб на матерiях, на волоссi, на пиках! Скiльки камiння, золота, брилiантiв!
Так, так, «знаменитостi», «королi», «зорi», «зенiти» творчостi: науки, журналiстики, малярства, музики, поезiї, сцени. О, в радницi комерцiї Сузанни Фiшер (ех, яке неаристократичне, не «творче» прiзвище!) тiльки цвiт, тiльки вибранi можуть бути. Запросити до Сузанни Фiшер — це одчиненi дверi до всiх салонiв, банкiв, кабинетiв редакторiв. Але тим-то й чудно, що така постать, як Максова, попала сюди! Хе!
А якби ж вони ще знали, хто вiн! Все фарбоване волосся, як трава, як кущi, повставало б їм догори. Од дрижакiв уся штукатурка пообвалювалась би.
Але, бiдолахи, якi вони все-таки нещаснi: це ж кожна з них увесь час твердо пам'ятає, що воно е воно, що на нього дивляться, що кожне слово його в iсторiю записується, моментально, без авторської коректури в iсторiю! Через те вони всi такi поважнi, вибачливо-благодушнi, з найкращими своїми посмiшками, в найкращих своїх позах, — всi ж вони без перестанку фотографуються.
Тiльки жiнки не фотографуються й не позують. Правда, теж позують, але зовсiм не для iсторiї й не як спiвачки, актриси, малярки. О, для тої, якiй лишається тiльки так позувати, можна складати свої манатки й їхати на той свiт.
До групи з голою Сiкстинською Мадонною в темно-зеленому китайського тонкого, як павутиння, шовку (останнiй крик моди!) пiвсмокiнгу важко й похекуючи пiдходить Брук. Мадонна трошки посувається, за нею посувається панок iз довгим синiм волоссям i фiолетовими вустами. Брук iспочатку садовить свiй важкий зад, потiм сам сiдає i розпинає руки на спинцi канапи-скелi. Гладкi, м'ясистi, напудренi, але червонi й крiзь пудру груди його випинаються наперед упевнено й недбало. Нижня намальована губа гидливо одвисла. Брук дозволяє собi позувати без посмiшок, вiн фотографується a naturelle, брутальним, нахабним, тупим, деспотичним хамом. Бо вiн — Брук, єдиний бас на весь свiт, оперовий король. Той самий Брук, який на сценi в екстазi хамства упав на колiна перед ложею Мертенса, що зволии милостиво хитнути йому головою. I цей суб'єкт у Сузанни за найпочеснiшого гостя!
