Це — «каплиця Афродiти». Посерединi стоїть лицем до канапи її фiгура, роботи омнеїста Лiнде, — .похiтливо гарний соковитий образ. На стiнах висять найкращi речi старого й нового еротизму. В кутках стоять старовиннi вази в формi фалусiв i скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. I те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмiнно мусить натикатись на них, що свiтить лiтнє, пекуче сонце, — все це зразу обхоплює душним, непо-кiйним, п'яним духом.
— Будь ласка. Прошу.
I Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Бiльш нiяких меблiв у каплицi немає.
Макс, заклавши лiву руку в кишеню, лiнивим i недбалим кроком пiдходить до канапи й сiдає на неї. Спинки немає, через те вiн пiдмощує пiд спину декiлька подушок i спирається на них. Добре, вiн може й тут балакати так, як вiн хоче, а не вона. Властиво, i балакати нема чого. Треба тiльки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так вiн i хотiв зробити. Так вона й повинна була зрозумiти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозумiє!). Але вона не схотiла зрозумiти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродiти Чудесно. Вiн може й тут прийняти бiй.
Сузанна не сiдає поруч iз Максом. Вона спирається спиною об п'єдестал Афродiти, нiби шукаючи в неї оборони й пiдтримки. Мармурова богиня, знеможено вiдкинувши торс назад, з сласно-блаженним усмiхом дивиться згори на Макса. I груди її, живiт i стегна, здається, дихають солодкою втомою. I пiд нею розiп'яла на п'єдесталi матово-бiлi руки, вузькi на кiнцях i широкi та повнi бiля плiч, її приклонниця. У срiбно-бронзовiй блискучiй лусцi, як морська царiвна, вона злегка похитується всiм тiлом, неначе всерединi ще танцюючи бiскаю. I гола, туга, блискуча пiд гарячим свiтлом нога то блискає бiло молочною смугою, то ховається пiд лускою. А очi телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.
I раптом Максовi невiдомо з чого пригадується, що в цiй каплицi вiн уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля тої групи лесбiйок. I, вириваючись з обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогоднi їй не доведеться кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi…
— Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.
Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простiше, сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того, байдуже й недбало примружує очi.
— Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.
Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмiшкувато й мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх бокiв одверто, настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi йому оголенi, знеможенi, оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.
I те, що вона, Сузанна, стоїть i дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здiймає душним, нестерпним хвилюванням.
Макс заплющує очi. Власне, йому б треба пiдвестись, потиснути їй руку й пiти собi геть, — все сказано. Але тiло млосно, важко лежшь, i нема сил рухнути його. Вiд мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.
— Я жду вiдповiдi.. — одкинувши голову назад, iз заплющеними очима хрипко каже вiн, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих i зраджуючих його слiв i в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.
Сузанна помалу, повiльно пiдходить до нього, заходить збоку i, раптом нахилившись, коротким клюючим поцiлунком швидко торкається його уст. I зараз же, вiдхилившись, одсувається й прилипає до стiни, знов погойдуючись.
Макс розплющує очi й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, смiхотливе, порожевiле лице пiд каскою волосся, а в розрiзi сукнi ритмiчно, нестерпно-бiло рухається сильна, струнка нога.
Макс раптом пiдводиться, стає на ноги i, зiтхнувши, простягає до Сузанни руку.
— Ну що ж. Коли iншої вiдповiдi нема, треба задовольнятись i такою. Прощай, Сузанно. Вибач менi, коли чим був тобi неприємний, i дякую за все добре вiд тебе.
Сузанна помалу бере його руку в обидвi свої й починає нiжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них i визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настiйно притягують її до себе ближче, цi двi голi, нестерпно-бiлi руки, зовсiм близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехiлитись усiм тiлом.
— Ти… милий Чуєш ти?
Макс посмiхасiься.Їй треба вже йти, гостi будуть ображенi. I з й йому треба.
— Ти… милий. I дурний. I любий. I прекрасний. Чого ж ти хочеш бiльше? Ну?
— Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собi нудьгою вiд цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Нi ти, нi я не можемо того зробити, що хоче другий. Це — не наша вина. Такi ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, iз тим помиритись.
