Граф Елленберг од самого ранку не виїжджає з територiї палацу. Вiн сам дає накази офiцерам охорони, сам навiть перевiряє пости, сам обходить усi коридори, що прилягають до покоїв пана президента. Але що дiється в самого пана президента, вiн не знає — пан президент зовсiм забув про iснування графа Елленберга, не те що не кличе, а навiть не згадує про нього.
I тiльки через Вiнтера графовi Елленберговi, мiнiстровi охорони, вiдомо, що пан президент цiлком спокiйно, навiть гумористичне поставились до iдiотичної оповiстки iнаракiвськоi банди, що працюють, як i щодня, з невтомною енергiєю, хiба що тiльки дуже гнiваються на «йолопiв» на бiржi (та на вкладникiв). Навiть хотiли їхати до Банку, щоб показатися публiцi й завдати їй гарненького прочухана за легкодушнiсть. Але Штiфель i райхсканцлер, спасибi їм, одрадили й стримали пана президента вiд цього небезпечного кроку.
Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсiм нечутно ходить по кабiнету, нахиливши горбкувату голову. I вмить зупиняється, пiдводить лице й широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирiшено! Гра — так гра!
Вiн кличе генерала палацової охорони й дає йому накази. Через пiвгодини-годину вiн буде назад. Телефоном його можна знайти в домi батька його, графа фон Елленберга.
Вiтер б'є в лице пружинистими крилами. Жовте небо набирає димної, закуреної густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк, революцiя, катастрофа. Хе!
Граф Адольф нетерпляче потирає свої м'якi, жiночi колiна. Хто знає, чи не прислужився! Iнарак пановi президентовi?
Камердинер Фрiц не вiдважується зголосити її свiтлостi принцесi графа Елленберга — у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати їх нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фрiца и наказує негайно зголосити її свiтлостi.
Дiйсно, очi її свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона тримає так твердо, рiвно й неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться.
Граф Елленберг зразу ж приступає до сутi. Вiн не-хоче й не смiє довго затримувати її свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без попередження.
Дiйсно, граф Елленберг має вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не посмiхається, не вигинається, не заглядає в очi принцесi.
Її свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ Iнараку? Розумiється. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно, не може статись. Але пiд умовою все ж таки повної розсудливостi. Наприклад, не пiдставляти навмисно свої груди пiд револьвер тих бандитiв.
Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиняє їх на м'якому носi графа Елленберга.
Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана президента. Граф Адольф говорить iз її свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно, знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити своє життя самогубством. Намiр цих бандитiв є для нього зручний привiд. Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдської натуги, щоб стримати пана президента вiд намiру поїхати на бiржу й виступити з промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей.
— Але через що?!
Граф Адольф глибоко зiтхає, схиляє голову й мовчить. Принцеса вражено пiдводить i устi широкi брови догори.
— Графе, я сподiваюсь, ви не хочете своїм мовчанням сказати, що я причетна до цих настроїв пана Мертенса.
Граф Адольф сумно хитає головою. На жаль, вiя по щиростi мусить сказати, що саме її свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той, що пiсля вiдмови її свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребує поясняти її свiтлостi, що з того може вийти, як це вiдiб'ється на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi говорити до кiнця, то й на планах самої ii свiтлостi. Iз смертю пана президента шанси її свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi страчена. Отже…
Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й кiнчає:
— Отже, ваша свiтлосте, єдина рука є на свiтi, яка може стримати пана президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, — це ваша рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я нiчого не скажу, ваша свiтлосте.
I граф Адольф iзнову нахиляє голову, даючи змогу її свiтлостi вдуматися й оцiнити його знаменнi слова.
