Властивiсть усяких чудес i надприродних явищ, як то вже давно зауважила народна мудрiсть та святi писання, є в тому, що чоловiк од чуда цiпенiє, стовпiє й падає ниць. Пан президент ниць не падає, але будучи хоч i великим, та все таки чоловiком, цiпенiє. Правда, пан президент цiпенiє всього на якийсь мент. Потiм кров йому шугає в жовто сiре лице — i воно робиться ще червонiше, як було.
— Та як же це сталось?! Через що?!
I голос уже знову гиркаючий, вогкий, з бризками радостi, шо з усiх сил рветься з загати.
Граф Елленберг знову скромно опускає очi додолу. Сталося це через те, що вiн, граф Елленберг, узяв на себе вiдвагу вияснити п свiтлосiї всю величезну шкоду для Нiмеччини вiд стриманостi її свiтлостi її свiтлiсть була така милостива, що вислухала його аргументи, довго вагалася, рiшуче вiдмовлялася, потiм знову дозволила йому промовити до неї, i нарештi голос любовi до батькiвщини перемiг усi перешкоди, i її свiтлiсть, одкинувши всякi етикети, всякi умовностi, маючи на увазi тiльки добро загалу, рiшилася на цей величний крок, який починає знову епоху в iсторiї Нiмеччини.
Пан президент кладе обидвi руки на плечi графа Елленберга, сильно надушує їх, мовчки дивиться в лице графовi, голосно сопе носом i раптом мокро-мiцно цiлує його в щоку.
I зараз же, вiдiрвавшись губами й руками, швидко вiдходить до столу, сiдає й без ладу починає перебирати складенi старi папери Потiм умить гатить кулаком по столi, схоплюється, обертається до графа Елленберга i, блискаючи загорiлими опуклими очима, пiднявши всi загати, пустивши всю повiнь радостi, буйно гиркає:
— Параду! Королiвську зустрiч! Салюти всiх гармат! Скликати всiх мiнiстрiв, депутатiв, увесь Берлiн!
Граф Елленберг, скромно сяючи, дозволяє собi завважити пановi президентовi, що салюти всiх гармат можуть внести занепокоєння в населення, особливо пiд цей напружений момент. Пан президент моментально згоджується, радiсно, бурно обливаючись потом, згоджується. Добре, салютiв не треба. Але грiм музики. Армiю музикiв! Килими на всю алею вiд ворiт до палацу! Вишикувать усю гвардiю!
Ех, чому вони живуть у цiй прозаїчнiй, сiрiй Європi, де неможливо виявити грандiозних змахiв душi в фарбах, у звуках, у величезних масах живого й мертвого матерiалу!
Нарада, розумiється, розпущена. Якi там у бiса тепер наради, коли королева свiту має ступити своєю ногою на порiг його вбогої халупи? Про що тепер радитись?!
Порозчиняти всi вiкна! Повпускати всi вiтри неба й землi, всi бурi, блискавки, громи. Гасайте, вихруйте, справляйте танець скаженої радостi! Зустрiч королевi Землi!
Що?! Не вистачає килимiв у палацi? А в Берлiнi?!
Килимiв у Берлiнi вистачає Широченна алея, всi сходи палацу вкрито рiзнобарвними пухнатими смугами тканин. Дерева уквiтчано квiтками, прапорами, вiнками. З бокiв стоїть гвардiя пана президента двома щiльними стiнами молодих, рослих, зацiпенiлих тiл. На порталi палацу найвища, верховна влада Нiмеччини — Управа Об'єднаного Банку з паном президентом на чолi Круг неї мiнiстри, депутати, палацове вельможне панство.
У ворота палацової територiї вкочує скромне авто старого графа Елленберга, стареньке, немодне, простеньке собi авто. В ньому двi скромнi постатi в чорному, двi жiночi старомоднi постатi — одна з золотисто-червоною, непорушною, рiвно пiдведеною головою, друга — з бiгаючими, цiкавими очима, з гострим нюхаючим носиком сiренької мишки.
I в той самий мент громом слави вибухає музика. Скромне авто зупиняється. Граф Адольф Елленберг, гофмайстер барон Лерхенфельд i мiнiстр палацу зустрiчають високу гостю.
Дiйсно, зустрiч королеви Землi! Дiйсно, тiльки королева так байдужо-певно, так урочисто гордо може приймати цей грiм музики, крики, уклони, вiтання, квiти, килими, тисячi жадних очей. I тiльки в черницi може бути така рiвна блiдiсть, така загостренiсть i висхлiсть точеного овалу й зблiдлiсть уст.
А небо напухло жовто бурими хмарами, насичене гарячим вiтром, що рве, трiпає прапори, квiти, волосся, чорний прозорий капелюх королеви.
I величезними, строго-врочистими сходами палацу її свiтлiсть iде з тою самою величною байдужiстю, гордою певнiстю я рiвною рiвною блiдiстю витончено-загостреного лиця з широкими темними бровами I пана президента, промоклого вiд поту на лопатках, червоного й вилискуючого, але врочисто стриманого, слухає з тою самою рiвною блiдiстю. I тiльки часом, як короткозора, мружить очi, i тодi в куточках засохлих уст легенько ворушиться непомiтний усмiх, як тонюсiнький кiнчик хвоста затихлої в травлi гадюки.
А коли вони лишаються вдвох у знаменитiй брильянтовiй овальнiй залi й з усiх стiн, iз стелi, iз столу й стiльцiв блискоче, стрiляє i грає на її свiтлiсть мiць i могутнiсть пана президента, вона ще виразнiше мружить очi й тiсно стуляє уста. Мiж прозорою матовою чорнiстю капелюха й рiвною блiдiстю лиця червоно, кричуще палає волосся, трохи розпущене буйним вiтром.
