«Зажерливiсть!» Яка, властиво, є колосальна кiлькiсчь iдiотiв! Напевно ж мiльйони людей думають про нього, Мертенса, що вiн iз зажерливостi провадить свої справи, iз зажерливостi руйнує дрiбнiший капiтал, iз зажерливостi не дає робiтникам надмiрно високої платнi, iз зажерливостi стоїть за об'єднання свiтового господарства й фiнансiв у одному центрi, бажаючи, мовляв, експлуатувати схiднi країни. Все з зажерливостi! А того й не подумають, що на якого ж бiса йому таке колосальне багатство? Та вiн же за нього мiг би купатись у найбiльших розкошах тисячi лiт. Навiщо Штiфелевi, Айхенвальдовi, Бравновi, Петерсовi, тисячам мiльярдерiв i багачiв їхнi багатства, коли вони й тисячною частиною їх не користуються? Коли для багатьох воно є вiчне джерело всяких клопотiв, неприємностей, страждання, коли цей «деспотизм» є для них тяжкий хрест, фатальний обов'язок? Значить, є якась iнша сила, що вимагає цього?
Але, коли одного-другого з таких нещасних «деспотiв» людська дурiсть бомбою розриває на шматки, мiльйони iдiотiв вважають це безглуздя за акт справедливостi.
А тим часом цi самi мiльйони вiчно потребують деспотизму. Деспоти не родяться — їх робить i творить юрба. Вона хапає пiдсунуту збiгом обставин звичайнiсiньку людину, як глину, мне її, тре, розтягає й нарештi вилiплює те, що їй хочеться. I, злiпивши iз звичайнiсiнької людської глини iдола-деспота, вона вимагає вiд нього всiх iдольських деспотичних рис. Iдол (монарх, герой, вождь) мусить бути надзвичайний, одмiнний вiд усiх, неподiбний нi до кого, вищий за всi людськi норми, приписи, iнстинкти, вищий за жалiсть, любов, сльози, мусить бути якоюсь потворою з професiйною жорстокiстю ката, лицемiрством попа, безпомильнiстю рахiвничої машини. Ця потвора мусить по колiна брьохати в пролитiй ним людськiй кровi й з тихим усмiхом або з апостольським пафосом обiцяти перетворити цю кров у нектар для будучого людства. I коли та кров i тi трупи починають занадто смердiти, юрба скидає iдола, топче його, плює на нього й метиться на ньому за кров, за все те, чого сама вимагала вiд нього А через якийсь час знаходить iншу глину i знову лiпить, i знову падає перед новим iдолом до нового бунту, до нових ешафотiв, гiльйотин i бомб. Вiчний закон життя й вiчнi прояви його.
Райхсканцлер витирає пiт i приступає до другої категорiї питань.
Пан президент одкидається на спинку фотеля й заплющує очi. Яке щастя було б кинути це вiчне напруження, цю божевiльну роботу машини, цю каторгу багатства, влади, «деспотизму»! Забитись би куди-небудь на дикий, пустельний берег моря, оселитись у лiсi, в печерi, поскидати з себе всi людськi одяги, всi ярма й пута, лежати на теплiй скелi, слухати пульс моря й бути вiльним, простим, самим собою. Вiн же так страшенно скучив за самим собою! Вiн же так давно не бачився з собою, справжнiм, дiйсним собою.
До кабiнету нечутно прокрадається Вiнтер i з листом у руцi обережно й нерiшуче прямує до пана президента. Пан президент розплющує очi на рип його крокiв i мовчки жде.
— Уклiнно прошу вибачити, пане президенте. Граф фон Елленберг просить негайно передати вам цього листа.
Пан президент швидко бере листа, нетерпляче розриває й. хмуро водить по ньому очима. Дорадники й Вiнтер непорушно, мовчки сидять i слiдкують за цегляно-червоним, пiтним, квадратовим лицем. I бачать, як умить воно оживляється, набирає знайомої сили, енергiї.
— Прошу зараз же провести графа Елленберга до малого кабiнету. А вас, панове, прошу провадити далi нараду без мене. Я покину вас на декiлька хвилин.
Вiнтер, низько перегнувшись, вiдступає задом кiлька крокiв i вислизує з кiмнати, а пан президент, жваво пiдвiвшись, з листом у руцi прямує направо до дверей малого кабiнету. По дорозi вiн зупиняється й знову перечитує записку. Так, вiн не помилився, граф Елленберг має докласти приємну звiстку про її свiтлiсть. «Приємну» — навiть пiдкреслено.
Граф Елленберг уже жде посеред малого кабiнету. Вiн стоїть iз скромною гiднiстю й стриманою радiстю в сiрих потуплених очах. Пановi президентовi вiн уклоняється поштиво, але ж iз тою самою скромною гiднiстю. I зараз-таки тихим голосом, iз потупленими очима докладає пановi президентовi, що її свiтлiсть принцеса по довгiй розмовi з ним, графом Елленбергом, виявила своє високе бажання…
Тут граф Елленберг робить зовсiм невеличку паузу, вiд якої пан президент, одначе, нетерпляче хмурить брови.
— …виявила високе бажання скласти вiзит пановi президентовi. I то сьогоднi, оце зараз.
Граф Елленберг скромно пiдводить очi й уперше бачить, як цiiляно червоне лице пана президента робиться жовто-сiрим, наче стара кiстка, а вуха блiдо-синiми.
— Як?! Сама перша?! До мене?!
I голос тихий, зляканий, хрипкий.
— Так, пане президенте.
— Без коронки?!
— Без коронки, пане президенте.
