Голос хрипкий, чужий, мертвий. Смугляве, вкрите зеленою тiнню лице, поламане нестерпним болем, погнуте, як ногами потоптане, пашить вогнем, шумно, шершаво, трудно дихає, задихається.
I раптом усе тiло з лютою натугою, з одчаєм стрiпується, скидаючи з себе страшенну, задушливу вагу. Воно корчиться, виривається, викручується, голова вiдкидається назад, зламаною дугою випнувши горло, шукаючи манесенькоi щiлинки з повiтрям, а пальцi скажено, iз сухим дряпанням гребуть по простирадлi.
— Трудо! Трудонько! Дитинко!
Ах, тiло корчиться, вигинається.
Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною нiжнiстю, з випущеною на волю любов'ю, з тремтячими, старими, одвис-лими вiд одчаю губами гладить скорченi руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над лiжком, шепоче старi, не забутi, але глибоко-глибоко захованi слова, вiд яких вiє дитячими, атласово теплими нiжками.
— Тудi!.. Крихiтко єдина… Тудi!.. Ну, що ж це? Тудi Не треба…
Старi, тремтячi, як дерев'янi габлi, руки безпорадно обнiмають скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тiло, захищають усiєю кров'ю своєю вiд незримого ворога, торкаються то тут, то там нiжної гарячої шкiри, гладять, голублять.
— Тудi! Тудi, нiжна моя! Тудi!
I потроху закинута назад голiвка вирiвнюється, дуга горла опадає, руки слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рiвнiше Старий граф iз нiжною судоргою обхоплює габлями розпатлану голiвку й жадно, злодiйкувато, ненаситно цiлує гарячi, випуклi повiки очей, щоки, пукате, вперте, розумне чоло, хлопчачi, зашерхлi гарячою шкуринкою уста. Вiн хапається, тремтить, мучить затиснену в долонi голiвку й стогне вiд щастя й муки.
— Тудi моя! Тудi, єдина дiвчинко! О Тудi!
Вiн хапає в руки смугляву знесилену ручку i зверхнiм боком притуляє її до свого незвично розгаряченого, огрiтого рiдким вогнем, одвислого, з колючими суворими кущиками брiв лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й пашить вогнем.
У дверi стукають. Старий граф поспiшно й обережно кладе руку на простирадло. Потiм насуплює сивi стрiхи на очi, помалу встає й пiдходить до дверей. Одчинивши, мовчки впускає графиню. Тривожно шукаючi очi матерi швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим'я корови, щоками й бачить: воно щось ховає в собi, щось задоволене i, значить, вороже до неї й до тої iстоти, що там, на лiжку.
Не кажучи нi слова, граф важко виходить iз кiмнати на терасу. Вiкна розчиненi. Пальми, нiколи не кудовченi бурями й дощами, жадно дихають вогкою свiжiстю бурi. У вiкна здивовано вгорi клiпають дитячi очi зiр. Iз саду вiє духом дитинства, нiжними атласистими нiжками, любими вечорами, коли не займана бiлiсть крихiтного лiжечка робить жичтя зворушливо важним.
Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотiнням обзивається грiм.
З доктором Рудольфом дiється щось цiлком непевне. Вiн уже з тиждень нiчого не їсть, анi рiсочки, нi вранцi, нi вдень, нi увечерi. Все, що приносить йому Кетi, вiн систематично вiдсилає назад, навiть не подивившись на страви. Тiльки весело, радiсно смiється з дивування й страху доброї дiвчини, любовно обнiмає за плечi й говорить їй чуднi слова, вiд яких Кетi стає моторошно. А очi доктора Рудольфа блищать, як мокрi шибки на вiкнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких волосинках уст невтримно трiпотить сонячною, переливчастою росою посмiшка.
А садiвник Йоганн, старенький дiдусь, що зустрiчає разом iз квiтками сонце, розповiдає, як доктор Рудольф рано-ранесенько виходить у сад, як цiлує траву, листя, як раптом простягає обидвi руки до неба, до сонця, весь витягнеться, неначе збираючись летiти, i тихенько про себе смiється. I так стає чудно, i так жаль од того смiху, що дiдусь Йоганн одвертається, щоб не дивитись. Доктор Рудольф, для чогось нарвав ши оберемок трави, весело вертається з ним до лабораторiї, наспiвуючи й шкандибаючи.
Панi Штор, мовчазна й поважна, тiсно затиснувши свої волосинки уст, щодня ходить до сина. Вона не докучає йому, нi про що не питає, не припрохує їсти, от собi зайшла мимохiдь до Рудi на хвилинку. Очi, великi, поважнi, чистi й мовчазнi, допитливо збоку вдивляються в сина, бояться, не розумiють, вишукують.
А Рудi смiється, любовно обнiмає й мамуню за плечi, радiсно цiлує й нiтрошки не нагадує хорого. лице свiже, свiжiше, нiж уперед, очi яснi, чистi, одвертi, тiльки бризкають, вихлюпують переповненою, затримуваною, лукавою радiстю. Трудно йому стримувати, от-от переллється через край i розкриється вся тайна. Але нi, мовчить Рудi, регоче, обнiмає, пустує, фальшиво висвистує губами легковажнi мелодiї, з пiдскоком шкандибає, кудовчить волосся й уперто, щасливо мовчить.
Нiщо його не зачiпає, не тривожить, нiщо не може пригасити дивне палахкотiння цiєї радостi.
