Спухле, темно-буре, понуро п'яне лице неба все нижче та нижче присувається до землi. Розкудовченi, бруднi, густо синi патли хмар черкають об дахи велетенських башт i небошкрябiв. З-пiд патлiв скажено й грiзно блискають косi, слiпучо-фосфоричнi очi. I тодi все набухле, п'яне лице сласно, грiзно реве, гарчить, клацає зубами, регоче металiчним реготом.
Маленьке авто палацового урядовця зупиняється бiля театру. З нього виходять двi постатi и скромно проходять у дверi. Вони запiзнилися на виставу, перша дiя давно вже почалась.
Але вони не хапаються.
Дiйсно, перша дiя нової опери вже майже кiнчається. В театрi висить мрiйна, пiвтемна тиша. В тишi гойдається золотисте, нiжне мереживо звукiв. Голови слухачiв, як ряди позастромлюваних на темний оксамит головок вiд шпильок, непорушно куняють у теплiй, затишнiй, помережати пiвтьмi.
I раптом цi голови, як голiвки маку пiд непокiйним вiтром, починають ворушитись, нахилятись одна до одної, шепотiтись i все повертатись в один бiк до ложi президента Об'єднаного Банку Фрiдрiха Мертенса. Там видно широкi плечi, могутнi червонi груди н важку, чавунну голову з квадратовими щелепами. Постать спокiйно й рiвно сидить бiля самого бар'єра.
— Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..
Рух стає бiльший, виразнiший, шепотiння переходить у дзижчання. Артисти починають поглядати на публiку, перезиратися мiж собою, повертаючи обличчя до ложi Фрiдрiха Мертенса.
А постать сидить непорушне, важко, чавунно. Серед голiв шамотня. Дехто встає й швиденько починає сунутись назад, до виходу. Дзижчання робиться дужчим, покриваючи звуки музики. Непокiй, замiшання, тривога, захват, подив шугають по залi, вiють шелестливими крилами.
Вмить десь iзгори чується крик. Хтось iзлякано гуркотить стiльцем. Голови пiдводяться. Крик повторюється збоку виразно, голосно!
— Слава Фрiдрiховi Мертенсовi!
I, наче прорвавши заставку, цей крик упускає в залу бурхливий, лопiтливий вихор оплескiв. Вiн пiдхоплює всi постатi, пiдносить їх на ноги, сповнює їх завзяттям, радiстю, захватом. I тi, що найбiльше тiльки-но шепотiлись у тривозi й страху, що товпились до виходу, тi найдужче плещуть i найголос-нiше кричать:
— Слава! Слава! Слава Мертенсовi!
Музика спиняється. Артисти пiдходять до рампи i, повернувшись до ложi, бурно, з ентузiазмом плещуть.
Ярке свiтло заливає весь театр. Ложi, партер, гора — все повне махаючих, плескаючих рук, розкритих ротiв, блискучих фанатичних очей. Величезне страховище-юрба ошкiрилась усiма своїми шерстинками, швидко трiпає й трiскотить ними й реве в дикому слiпому екстазi.
Фрiдрiх Мертенс помалу пiдводиться, повертається всiм присадкуватим тiлом до роз'ятреного захватом тисячоголового страховища й з посмiшкою киває йому головою. Буря ентузiазму громом i ревищем проходить юрбою вiд цього кивка.
— Слава!! Слава!! Слава героєвi Мертенсовi! Смерть бандитам! Хай живе Мертенс! Слава!
Граф Елленберг стоїть у найдальшому куточку ложi — тут як-не як, а бiльше шансiв на те, що бомба його не зразу розiрве На його думку, пановi президентовi можна цiлком вiльно вже задовольнитися цим трiумфом: папери Об'єднаного Банку пiднято так, як їх не могли б пiднятти десятки хитрих комбiнацiй.
Пан президент уклоняється, спасибi йому, i йде з ложi. Театр реве, тупотить, трiщить оплесками. Тепер тiльки б устиг пути сiсти в авто й вiд!їхати. Тiльки б од!їхати вiд цього страшного театру!
Але це не так легко зробити. Страховище з ревом i криком виливається з зали в коридор, пiдхоплює пана президента на руки й несе його над своїми головами, наче навмисно пiдставляючи пiд кулi iнаракiстiв. Бiдний пан президент безпорадно подригує ногами, виривається, гиркає, обливається потом, але оскаженiле страховище тiльки реве, душиться вiд захвату та любовi й несе свого iдола на собi.
Граф Елленберг протискається вперед, хапає перше авто, яке попадається бiля входу, i справляє до нього ревуще страховище з паном президентом на руках.
Небо шипить рясним буйним дощем i реве назустрiч юрбi, розриваючись, як вiд бомби, на шматки.
Мокрий, пошарпаний, пожований страховищем пан президент нарештi виривається з обiймiв його й ховається в авто Реве юрба, реве небо, реве автомобiль, лопотить дощ, лопотять мокрi руки, блискають блискавки, лiхтарi, сотнi очей…
Граф же Елленберг не блищить i не лопотить, — вiн увесь щемить нетерплячкою, вiн усiма м'язами, нервами, пальцями рук i нiг витягається, помагаючи автомобiлевi вибратися з юрби екiпажiв. Не може ж буть, щоб тут десь не було iнаракiстiв! Не може того бути! Коли вони не насмiлились пустити в повiтря театр i тисячi невинних людей, то вони не пошкодують якусь пару автомобiлiв iз шоферами.
Раптом над головою iз страшенним трiском i гуркотом розкочується вибух. Бомба? Грiм?
Авто видирається на чисту дорогу й несеться вулицею. Пан президент, вiдкинувшись назад, весело витирає лице, шию, руки й важко дихає. Ну, що? Нам'яв вуха? Що? Нi? Де ж тi паршивцi з своїми бомбами? Га?
