Видушуючи колесами, як iз сикавок, струї води, до театру пiдлiтає друге авто. В ньому сидять Тiле й Макс. Дощ залiплює вiконця, але й крiзь заплакане скло видно, що юрба, як пiсля закiнченого свята, живо, пiднято колихаючись, улива ється знову в театр.
Тiле люто зцiплює зуби. Пiзно — втiк товстошкурий бегемот.
Задоволене вiдкашлюючись у сиву розпатлану бороду, з гуркотом тупотить на захiд грiм. Тьмяними слiзьми перешiптуються в ошелешенiй, притихлiй тьмi нагойданi, натiпанi дерева, часом потрушуючи нам'ятими чубами. Стомлено, з полегшенням дихає трава, земля, заплаканi квiти.
На терасi з зачиненими вiкнами нудьгують i заздрять непорушнi пальми, нiколи не тiпанi вiтрами, не поливанi дощами. Помiж ними, зчепивши пальцями за спиною вузлуватi, кiстястi руки, помалу, важено рухається граф Елленберг. З вiкон Трудиної кiмнати на терасу лягає тьмяний зеленкуватий просто-кутник свiтла. I коли постать графа перерiзує його, бiля лiжка Труди до вiкна повертаються двi голови. Повертаються й пильно слухають.
— Невже, мамо, вiн насмiлиться?.
— Тш! Нi, вiн не насмiлиться. Але скажи, Фрiдо, ти певна, що Труда взяла купiль iз льодом?
— Я ж тобi кажу, мамо, що я сама бачила лiд, як вона несла його у ванну. Вона зробила це навмисне, щоб захорiти й померти!
Графиня з тремтiнням зiтхає. А Труда не чує нi цього зiтхання, нi покашлювання грому, нi мокрого перешiптування саду, нi важких, навантажених думками й ваганнями крокiв батька пiд вiкном на терасi. Не чує вона й жахного напруженою чекання двох схилених над нею голiв. Уста зачервонiлись, запеклися, потрiскались, як перестиглi вишнi на пекучому сонцi. Оголенi, смугляво-перламутровi руки цупко вп'ялися в простирадла, очi цупко впилися в гарячi образи — свої, мiнливi, химернi.
Дверi тихо, повiльно, як у снах перед появою примари, розчиняються. Понуро похиливши голову, несучи на широкiй горбатiй спинi сувору рiшучiсть, тихо входить у зеленкуватий присмерк старий граф.
Графиня швидко пiдводиться й заступає своїм маленьким, хижо напруженим тiлом гаряче лiжко, i з очей її витягаються гострi наготовленi кiгтi. Фрiда боязко стає поруч, широко розплющивши зляканi, чекаючi очi, готова кожної хвилини наповнити їх жахом i слiзьми.
— Вийдiть обидвi. Я хочу побути сам iз Трудою.
— Ми не вийдемо.
Маленька чорненька постать iз високо, рiшуче, непохитно пiдведеною, застиглою в чеканнi головою здається великою, висiченою з чорного гранiту. Стомленi очi в зеленiй пiвтьмi твердо й хижо слiдкували за кожним рухом.
В сивому вусi, позелененому збоку тьмяним свiтлом, ворушиться неохочий усмiх.
— Викину силою. Виходьте краще так. Швидше.
— Що тобi треба тут? Як не сором: використовувати хоробу для своїх гидких пiдозрiнь. Пiдслухувати маячiння хорої дитини Кати так не…
— А, значить, є що пiдслухати? Ну, виходьте, я вам кажу. Фрiдо, марш.
Фрiда зустрiчається широкими очима з грiзними ямками пiд насупленими кущиками брiв i злякано тулиться до матерi. Графиня обнiмає її однiєю рукою, а другу витягує вздовж лiжка Чорна й бiла постать тiсно зливаються.
— Ми не вийдемо!
Граф мовчки пiдходить, бере кiстястими пальцями чорну тоненьку витягнену руку й виводить матiр iз дочкою з кiмнати. Чорна тоненька рука випручується, чорна маленька постать опинається, вигинаючись. Бiла постать труситься й безвольна хитається за кожним рухом чорної. Але кiстястi величезнi пальцi залiзно, мовчки тягнуть i, здається, можуть пiдняти обидвi постатi в повiтря й викинути їх крiзь вiкно.
Старий граф замикає дверi на ключ, запинає портьєри на вiкнах, уважно й понуро оглядає все навкруги й пiдходить до лiжка. Тiльки на столику та на пiдлозi круг нього молочно-бiлим колом сумує свiтло, все ж останнє — в зеленiй, густiй, затихлiй тiнi.
Старий граф стоїть непорушне бiля лiжка, згорбивши спину, похиливши голову. На притупленому кiнчику носа Труди скляни блищить зелена смужка. Пiд заплющеними очима глибокi фiалково-зеленi западини. Темнi уста напiврозкрились, зашерхли палом, важким диханням. Дрiбно, поспiшно, легковажно-весело, як коник у травi, стрекотить десь годинничок.
Старий граф озирається, обережно пiдсуває фотель i сiдає. Оголенi плечi, оголена смугляво перламутрова рука (така жiноча, кругла вгорi й зворушливо-дитяча на кiнцi) iз зеленкуватими тiнями ритмiчно, важко дихають у мовчазнiй, завзятiй, невиднiй боротьбi.
— Абсолютно несмачно… — раптом байдуже шепоче непорушна голiвка, i смажнi темнi уста зневажливо кривляться. Старий граф у чеканнi перехиляється над лiжком.
— Взагалi, дали б менi спокiй. Ну, для чого стукать, я не розумiю? Ах, та боляче ж!
Труда круть головою по подушцi, ухиляючись од ударiв, кривить iз упертим болем лице, зцiплює зуби, мугиче, стогне, але нi за що не просить милосердя. Пальцi вгреблися в простирадло и закоцюбли в стражданнi.
Старий граф обережно, нiжно гладить долонею по скрученiй, уп'ятiй у лiжко руцi й шепоче:
— Трудонько!.. Трудонько!..
— I не скажу! I не скажу! Ну, нехай i Макс! I не скажу!
