Охоронець знову став за дверима, і вони зайшли до невеликої кімнатки, яка виглядала точнісінько як звичайна торговельна контора. Там був великий стіл, завалений паперами, дві паршиві гравюри на стінах, три стільці та, по суті, нічого більше. Освітлення забезпечували кілька латунних свічників з восковими свічками. За прилавком сидів огрядний, лисий чоловік з величезною рудувато-сивою бородою, одягнений в елегантний дублет і із золотим ланцюжком на шиї. Він їв безсоромно гриз куряче стегно, яке тримав у руці.
– То чого ж ви хочете, волоцюги?— спитав він з повним ротом.
– А пан - найшановніший пан Ліппе?
– Так, я. Бажаєте щось купити?
– Шукаємо роботу.
Ліппе довго на них дивився.
– А звати вас як?
– Дан і Сантьяго. Фабріціо нас послав.
– Звідки у Відні?
– З Гейдельберга.
– Тоді йдіть на вулицю. Можна зайняти територію навколо церкви Святого Петра, там є вільне місце.
– Та, що вошей роздавала, залишилась з ними сама, – зітхнув Дан.
Ліппе подивився на нього ще уважніше, ніж раніше.
– Можливо, ти і маєш рацію, — неохоче визнав він, хоча Еркісія гадки не мав, на що насправді погодився їхній новий роботодавець. - Що вмієте?
– Ми були кнехтами.
– Солдати, що? Ну, гаразд. Ви знаєте майстерню кушніра Швейбла?
– Знаємо», — не моргнувши оком, збрехав Дан.
– Передай йому від мене вітання.
– Домовилися, – товариш Еркісія знову навіть оком не моргнув.
Коли вони виходили з кам'яниці, іспанець почав втрачати терпіння. Його дратували люди, з якими він не мав спільної мови, і розмови, яких він не розумів.
– Чи можеш ти пояснити, що відбувається?– похмуро запитав він.
– Нас щойно найняли побити кушніра, такого собі Швайбла. Він, мабуть, винен цьому Ліппе якісь гроші або має проблеми через щось інше, це не наша справа. Чого ти не розумієш?
– І ти справді збираєшся це зробити?
– Хіба я схожий на людину, яка може когось побити?- Дан закотив очі; насправді, він був заввишки до плечей ренегата і аж ніяк не був кремезним чи м'язистим. – Ні, ми знайдемо субпідрядника. Ми зароблятимемо менше, але не забруднимо руки. У вас є готівка?
– Скільки вам потрібно?
– Кілька шилінгів.
– Стільки маю.
Еркісія передав Данові монети і попленталася за ним, дедалі більше зневірюючись і похмуріючи. Дан повів його до того ж заїзду, де вони були раніше, але цього разу вони не зайшли всередину. Натомість стали біля сусідньої будівлі, притулившись до стіни, як справжні міські бешкетники. Колишній повноважний єзуїт ретельно оглядав усіх, хто входив і виходив з корчми. Вже було пізно, тому клієнтів не бракувало.
– О, цей підійде, — весело сказав Дан.
Він відштовхнувся плечем від стіни, немов шхуна, що відходить від берега. Він підбіг до доволі п'яного нероби, який виходив з таверни, і був щонайменше на дві голови вищий за нього. Чоловік був обстрижений на їжака, мов каторжник, і був дуже погано одягнений. Волохаті руки та литки визирали з-під його сорочки та штанів. Еркісія встиг підійти якраз вчасно, щоб почути кінець розмови:
– …кушнір Швайбель, чи знаєте ви, де це? Так? Тоді чудово, мені не потрібно тобі це пояснювати.
– Зробимо.
– Зрозуміло.
Нероба відійшов невпевненими кроками. Еркісія стояв поруч зі своїм супутником.
– Тепер чекаємо, друже. Ми не хочемо, щоб він зрозумів, що ми за ним стежимо.
– А ми стежимо?
– Звичайно, ми повинні переконатися, що він виконає роботу.
– Ти щойно найняв його, щоб він побив того кушніра за мої гроші?
– А ти відразу усік. Конкретно, побиття та розгром закладу, але так, саме це я й робив.
– Ти з глузду з'їхав? – Іспанець насупився. - Що це має нам дати? Що тобі зробив той кушнір?
Дан важко зітхнув, ніби його терпіння почало закінчуватися.
– Я ж тобі вже казав. Нам потрібно за щось вхопитися тут і там, щоб рухатися вперед.
– І для цього ти збираєшся зруйнувати чиєсь життя?
– Б'юся об заклад, що пан Шлейбель зовсім не невинна людина, оскільки хтось хотів витратити немало грошей, щоб життя йому не вдавалося медом.
– Я не маю наміру брати в цьому участь, — категорично заявив Еркісія, схрестивши руки на грудях, — і я не думаю, що це кудись приведе.
– Ну і не думай, – розсердився той, – а я все це бачив в дупі. Преподобний Коппенштейн дав мені чітке завдання: допомогти тобі потрапити до того, як його, Карафи. Я не твій парубок і не лакей. Якщо тобі не подобаються мої методи, йди до біса до постоялого двору. Я дам тобі знати, якщо щось з'ясую.
– Просто щоб ти знав, я так і зроблю, — прогарчав Еркісія і обернувся на п’ятах. Він сердито рушив уперед.
– А коли туди доберешся, – крикнув йому навздогін Дан на півдорозі, – подивися в дзеркало і подумай, скільки Шлейблів у тебе на совісті, приятель!
Іспанець стиснув зуби. Він лише пришвидшив крок, розлючений, як оса, і зник за рогом. Тільки там, щоб не дати Дану задоволення, він дозволив собі стиснути кулаки та сплюнути. Який зарозумілий, нахабний, мерзенний негідник! Якщо він справді думає, що для того, щоб дістатися до Карафи, йому потрібно осквернити свою душу звичайним злочином, то він скоро переконається – бо він, Домінік Еркісія, точно на це не погодиться. Паршивий любитель котів. Сучий син.