– Гаразд, — буркнула та, ніби голландець був винен у її поганому настрої. – Також підготуйте мені шістьох чоловіків, які вирушать з посольством до баварців. Оцього, — вона вказала на домініканця, який їх супроводжував, — замкнути під ключ, але не у в'язницю!
– Як ви накажете.
– Крото, Крафт, за мною.
Вони пішли до представницької зали замку. Брати Гогенлое завжди були поруч з господинею, і вона була щаслива майже відчувати їхнє дихання на потилиці. Вони не були особливо корисними, а часом навіть заважали, але вони врятували їй життя. Більше того, Катаріна прив’язалася до них і навіть подобалася їхня юнацька бравада, змішана з романтичною похмурістю.
Лицарська зала змінилася за її відсутності. Ця кімната зазнала повної метаморфози за останні кілька місяців. Коли вони увійшли до замку ранньою весною, там стояли стіл і два хистких стільці. Потім, як необхідну імпровізацію, було додано тимчасові меблі, а також люстру з селянського заїзду, зроблену з колеса воза. Лише після від'їзду Катаріни, завдяки зусиллям управляючих, кімната перетворилася на резиденцію, гідну принцеси. Стіни обклеїли шпалерами із зеленої тканини із золотою філігранню, оновили ліпнину на стелі та встановили масивну латунну люстру. Простий стіл із соснових дощок замінили величезною різьбленою дубовою стільницею. Стільці були замінені інкрустованими чудесами меблевого мистецтва. На вікнах були штори, а на стінах висіли картини та дзеркала, які, здавалося, з'явилися з нізвідки. Катаріні спало на думку, що саме так, мабуть, виглядали кімнати в палаці її двоюрідного брата, герцога ізенбургського, і вона посміхнулася сама собі від цієї думки. Дівчина підійшла до північного вікна й подивилася на місто, що виднілося з нього, яке притулилося до Рейну, що виблискував на сонці, чарівно провінційне, і водночас воно рясніло укріпленнями і було готове до оборони. Позаду неї повільно збиралися люди, відповідальні за її землі.
Катаріна обернулася лише тоді, коли офіцери перестали заходити до кімнати. Кімната, повна чоловіків, була заряджена нервозністю. Усі вірили, що настав момент, коли їхні зусилля щодо належного функціонування герцогства будуть оцінені. Але Катаріна явно не мала наміру ні хвалити, ні звинувачувати нікого, бо насупилася й запитала:
– Де Ханов?
Зібрані нервово перезирнулися. Ніхто не відповідав.
– Де Август Ханов, питаю я ще раз, — різко відповіла дівчина, роздратована цією затримкою.
– Він поранений, ваша світлість, — нарешті сказав Антоніш, прокашлявшись. – Лежить без свідомості. Це вже майже з тиждень вже.
– То хто ж насправді весь цей час тут керував?
Усі обернулися, щоб подивитися на Шенка, який ховався десь позаду, намагаючись не виділятися. Він дивився на них з-під брови, ніби хотів вбити їх очима.
– Дякую, панове, — пробурмотів він собі під ніс, тож його майже ніхто не почув. — Ваша світлість, — додав він голосніше, низько вклоняючись.
Катаріна якусь мить мовчала, кинувши на нього такий погляд, що йому захотілося відвести погляд.
– Добре, – продовжила вона. – Дякую вам, панове, за те, що ви подбали про все за моєї відсутності. Ви заслужили мою вдячність, і ви всі отримаєте її відчутний еквівалент. Тим часом, однак, тут трохи надто людно. Я хотіла би попросити всіх, окрім командувачів, вийти з кімнати. Повертайтеся до своїх обов'язків.
З натовпу почулося якесь бурчання, розчароване таким різким відправленням, але ніхто не наважився заперечувати. Дещо менш зрозуміло було, хто мав залишитися в кімнаті, оскільки термін, який використала герцогиня, був дуже неточним. Лейтенанти та більшість капітанів негайно пішли, як і купці та керівники цехів. Але все ж таки залишалося більше десятка осіб, в основному, клакерів та підлабузників, які завжди шукали оказії бути поряд з тими, хто держить владу. Їх, у свою чергу, вигнав з приміщення Кнапп. Нарешті натовп зменшився до шести чоловіків: Антоніша, Вітгенштейна, Кнаппа, Шенка і двох Гогенлое, які стали на варті біля дверей. Погляд Катаріни впав на багато одягненого купця.
– Як вважаю, не мала приємності, пане...?
– Людвіг Вітгенштейн, - буркнув той, відкашлявшись. – З недавнього часу я бургомістр Вбрцбурга. У нас була оказія дуже коротко зустрітися під час вашого останнього візиту, милостива пані, але тоді я був лише одним з міських радників.
– Зрозуміло. Дякую, пане бургомістр, за ваш гостинний прийом. Я рада тим, що наша співпраця процвітає. За нинішніх обставин, боюся, я більше нічого не можу вам сказати, зрештою, місто в облозі. З усім бажанням зустрінуся з міською радою, як тільки загрозу буде усунено, що, гарантую, станеться найближчим часом. Тим часом, я хотіла би запросити вас на вечерю, щойно покінчу з всіма справами після свого повернення.
– Ваша милість. – Вітгенштейн вклонився.
– В якому стані Август? – звернулася Катаріна до Антоніша, якого пам’ятала ще з Фризії.
– Без свідомості, але, ймовірно, виживе. Їм займаються лікарі.
– А що, властиве, сталося?
– Його поранили в голову в сутичці.
– Якій сутичці?
– З баварською кавалерією.