Катаріна привела до ладу волосся, обличчя та руки у вбиральні. Вона переодягнулася сама, без чиєїсь допомоги, що було зовсім нелегко, бо вона не мала можливості як слід зняти ліф своєї блакитної атласної сукні, та й не хотіла просити допомоги у чоловіків. Добре, що вбрання не мало криноліну, бо вона б точно не змогла з ним впоратися. Вона перевірила ефект всих приготувань у венеціанському дзеркалі і визнала його задовільним. Дівчина попрямувала до єпископської вежі.
Кімната, яку займала Бланшфлер, справила гарне враження на Катаріну. Це було округле приміщення на півдорозі до найвищої вежі замку, просте та відремонтоване з дещо меншою повагою, ніж представницькі кімнати, але все ще елегантне. Колір рожевої пудри стікав по заокруглених стінах, що ідеально пасувало характеру та красі Флер. Це було все, що встигла подумати Катаріна, перш ніж її подруга кинулася їй в обійми з жахливим радісним вереском.
– Катаріна! Нарешті! Я думала, що не доживу! Я сиджу тут роками!
– Вибач, що тобі довелося чекати, — відповіла дівчина, притискаючись до подруги.
– Я мало не померла від нудьги!
Катаріна щиро розсміялася. Для Флер, мабуть, це були справжні тортури — сидіти нерухомо два дні.
– Твій корсет неправильно зав’язаний. - Бланшфлер насупилася, відходячи на відстань витягнутої руки. - Сідай, ми це поправимо.
– Ні, ні, не тре...
– Сідай! — Флер жестом запросила подругу на стілець.
Дівчина трохи здивувалася. Вона не пам’ятала, щоб голос її подруги коли-небудь набував таких командирських тонів. Звісно, в цьому не було жодної докори чи владності, і все ж вона слухняно сіла, ніби колись була фрейліною іншої жінки, а не навпаки. Бланшфлер почала возитися зі шнурівкою корсета і, звісно, говорити.
– О, Катрін, ти не уявляєш, як я рада тебе бачити. Коли прибув твій посол, той гарний блондин, я одразу зрозуміла, що це від тебе, не знаю як, але я подивилася і зрозуміла! І він передав листа Карлові Людвігові, і я розпитала його про все, і він сказав, що ти ведеш переговори з Оксеншерною, а я сказала Руперту, розумієш, люба моя, я завжди казала, що Катаріна далеко зайде... Тож Руперт каже, що саме це його і турбує, але я лише засміялася, а потім виявилося, що хтось мав віднести відповідь до тебе, і я одразу сказала, що їду. Руперт не хотів мене відпускати, бо сам не міг їхати, зараз він переважно зайнятий організацією нової армії Пфальца, а Карл Людовик, як тобі відомо, має багато справ, тому я нарешті переконала їх, але це було нелегко... І я теж маю офіційно запросити тебе на весілля!
Катаріна слухала це цвірінчання, відчуваючи, як корсет поступово затягується навколо її грудей своєю знайомою силою. На секунду їй здалося, ніби вони знову опинилися в університетських залах у Лейдені, і все було на своєму місці, і це було справді блаженне відчуття. Але вона не могла довго насолоджуватися цим.
– Як справи? — спитала вона, перериваючи монолог подруги. – До тебе добре ставляться? Руперт — порядний чоловік?
– Звичайно. — Інша посміхнулася, затягуючи останній шнурок. Вона налила собі вина з графина поруч і сіла навпроти Катаріни. – О, тепер все зав'язано як слід! Мені нічого не потрібно, я ніколи не жила на такому прекрасному дворі. У Руперта для мене мало часу, і він трохи занадто владний, але це і все. Карл Людвіг має жахливі проблеми, бо він намагається повернути собі титул електора, але ніхто не знає, до якого двору йому слід звернутися, щоб скасувати імператорський вирок, тому він веде переговори з Фердинандом, але втручається Максиміліан Баварський. Зрештою, це зараз його титул, і він зовсім не хоче його віддавати. Загалом, тут дуже багато політиканства… Мені і самій довелося всим цим трохи зацікавитися, інакше я б не витримала.
– Якщо ми вже при цій темі...
– Тааак... – Бланшфлер трошечки змішалася. – Бачиш, Карл Людвіг вислав мене сюди особисто і тому, щоб я з тобою особисто порозмовляла і пояснила його мотивації.
– Після такого початку важко не домислити, що він мені допомогти не збирається, – кисло зауважила Катаріна.
– Не те щоб він не мав наміру чи не хотів, просто в нього насправді немає на це можливості. Бачиш, він намагається розіграти всю цю ситуацію, налякавши імператора своїм переходом до шведського табору. Це, звичайно, блеф, бо тобі ж відомо, що він не любить Густава Адольфа так само як і Фердинанда, але імператор має рахуватися з такою можливістю. Проблема в тому, що поки у Відні розмірковують, що робити з Пфальцом, Карл Людвіг ніяк не може виступити проти імператора, бо тоді він явно стане на бік протестантів...
– Чому саме, – перебила Катаріна, задумливо дивлячись на блакитне небо за вікном, – ми досі вдаємо, що в цій війні йдеться про те, хто є протестантом, а хто католиком? Зрештою, це нікого не хвилює, а тим паче імператора та короля Швеції. Це чиста політика.
– Я не знаю, Катрін, але так воно і є, – зніяковіло відповіла Бланшфлер. – Віттельсбахи можуть надати тобі дипломатичну підтримку, наприклад, на імперському сеймі, але вони не можуть ні надіслати війська, ні підписати з тобою жодного офіційного пакту.