– Добре, панове, сподіваюся, ви підкріпилися. Думаю, настав час прийняти якесь рішення. Якщо, звичайно, вам потрібно проконсультуватися зі своїми правителями, я спокійно почекаю. Адже місто в облозі, і я нікуди не збираюся, – пожартувала вона.
– Думаю, це не буде необхідно, – відповів Пер Банер, відставляючи келих і відкидаючись на стільці. – Боюся, що моя позиція, яку я виклав раніше, залишається незмінною.
– У моєму випадку ситуація аналогічна, – князь Альберт вклонився дівчині.
Настала мить незручного мовчання.
– Цікаво, – сказала Катаріна з гіркотою, зрештою кинувши на стіл свою останню карту, – звідки у вас така радикальна небажання визнати мене цінним союзником. Справді, дивно відмовлятися від такої відчутної допомоги, яку я запропонувала обом сторонам.
Двоє дипломатів обмінялися пильними поглядами. Це тривало мить – один швидкий, як спалах, погляд. Цього було достатньо. Раптом Катаріна зрозуміла, що тут відбувається.
Вони просто домовилися за її спиною.
Справа була вирішена зарані. Якби католики вирішили укласти з нею угоду, вони б підтримали її проти протестантів і навпаки, але жодна зі сторін не мала наміру цього робити. Вони вважали за краще, незважаючи на релігійні та політичні розбіжності, потиснути один одному руки над руїнами Вюрцбурга, які б ще димилися, бо вони були свої, а вона була чужою. Вони були чоловіками при владі, а вона — дівчиною з амбіціями, і вже цієї банальної протилежності було достатньо, щоб вони захотіли її принизити та знищити. Якби вони погодилися на її умови, навіть найрозумніші та найвигідніші, їм довелося б визнати, що вся їхня реальність є брехливою, бо в її основі лежала віра у власне панування над світом.
Недостатньо було бути аристократкою – потрібно було опинитися в колі правителів, щоб правити, інакше будь-який придурок міг би претендувати на трон, принаймні цього могутні Європи боялися. Тут уже не йшлося про Вюрцбург, невелике герцогство, яке, по суті, не мало великого значення на арені потужної війни, що потрясала Німеччину. Йшлося про те, що сильні чоловіки не могли дозволити слабкій жінці нав'язувати їм свою волю. Інакше їм довелося б змиритися з тим, що до цього часу не тільки їхня влада ґрунтувалася на несправедливих засадах, але й не було жодної причини, щоб вони її мали. Їхні дружини, дочки та коханки раптом стали б конкурентками на трони та посади, а вони не були до цього готові і панічно цього боялися. Тому Амалія Єлизавета не мала шансів і не намагалася бути ніким іншим, крім регенткою. І тому дві ворожі сторони об'єднала спільна мета. Те, що, можливо, вони таким чином відкидали шанс виграти війну, не мало значення. Бо в усьому цьому конфлікті йшлося не про те, щоб виграти, а про те, щоб якомога сильніше підкреслити свою владу над реальністю, розриваючи, нищачи та руйнуючи її за допомогою незліченних солдатів. Ось що було справжньою "імперією": багаті, добре народжені чоловіки, які топчуть країну, а може, і весь континент або світ, за власним бажанням.
І жоден з них не знав, хто насправді має владу над реальністю.
Це підтверджувало довге, затяжне, незручне мовчання.
– Справді, я не розумію, звідки ця впертість, — сказала безпорадно і щиро Катаріна, розуміючи, що це кінець переговорів, і не дуже знаючи, як їх закінчити.
Раптом, зовсім несподівано, невдалий посланець, тобто пресвітер фон Тун, підняв голову. Його очі палали живим вогнем.
– А це тому, дурна сука, – прохрипів він, ніби його охопила лють, не зважаючи на здивовані погляди присутніх, – що ти є єретичною потворою, скаженою повією, яка валяється в борделі і дивується, що її ніхто не хоче. – Він встав і останні слова майже викрикнув у нападі люті: – Ти ображаєш Господа, що розуміють навіть кляті єретики! Ти ображаєш його...
Всі підхопилися на ноги.
– Ваша святі... – спробував перервати його червоний від сорому князь Альберт, але марно.
– Ти ображаєш Його, намагаючись зрівнятися з чоловіками, так само як Сатана у своїй брудноті намагався зрівнятися з самим Богом! А це робить тебе звичайною єретичною відьмою, яку треба спалити на вогнищі за безбожність, а не робити союзницею! Воістину, лише через мій труп...
Вони так і не дізналися, що сталося б, якщо переступити труп фон Туна, бо Альберт махнув рукою супроводжуючим його солдатам ескорту, які схопили пресвітера, щ борсався, заткнули йому рота і вивели з кімнати. Ще довгий час з коридору до них долинали прокльони священика.
– Я хотів би… щиро вибачитися за цей інцидент, – вимовив Альберт, очевидно не знаючи, що ще можна сказати.
Над столом запала мертва тиша, що свідчило про те, що фон Тун просто висловив те, про що всі мовчки думали.
А Катаріна, принижена і сумна, мала вже достатньо.
– Думаю, ми можемо на цьому закінчити, – сказала вона, коли ніхто інший не взяв слова. – Ви знаєте мою позицію.
– Якщо ми зараз вийдемо...
– Так, так. Ідіть, будь ласка.
Обидві делегації встали. Всі ввічливо вклонилися дівчині і залишили її саму, тільки зі слугами, що стояли в кутках кімнати.