— Сьогодні в тебе день паніки, — прошепотів я вголос; звук мого голосу перекрив плюскіт хвиль. — Повернутися ти не можеш, а отже, мусиш іти далі. Корпус цього корабля має вигинатися. Просто пірни й попливи вздовж нього, доки не знайдеш іще один проміжок між палями.
Хо-хо. На словах це було дуже просто. Я скинув чоботи та глибоко вдихнув. Але мій страх зростав із кожним судомним вдихом. Відчувши запаморочення від кисневої інтоксикації, я заковтнув повітря востаннє й пірнув.
Плисти довелося довго, у темряві та, здавалося, нескінченно. Я вів лівою рукою по корпусу корабля, щоб не збитися зі шляху. І водночас героїчно збирав нею скабки. Усе далі й далі без промінчика світла спереду чи згори. Корабель, напевно, був дуже великий. Коли в моїх легенях з’явився вогонь, а в рухах — відчай, я побачив перед собою світло. Якомога тихіше наблизився до носа корабля. Стараючись не охнути, видихнув і вдихнув життя та свіже повітря.
Підвів погляд і помітив на леєрі вгорі моряка, який стояв до мене обличчям.
Я знову пірнув, аби сховатися, занурився глибоко під воду та поплив, хоча мої легені вимагали повітря, доки не уздрів поперед себе масивний чорний корпус наступного корабля. Тоді я змусив себе плисти далі, до останнього промінчика світла, а потім виринув на поверхню знову.
Я гарно застряг головою між корпусом корабля та па-лями і, силкуючись звільнитися, боровся з нападом паніки; цього разу я загнав собі скабки у шкіру голови. Намацав пальцями просвіт між палями, випірнув там, затримався й кілька разів судомно вдихнув смердюче сперте повітря, що сподобалося мені більше за найсвіжіше повітря, яким я коли-небудь дихав.
Так розпочався дуже довгий і дуже виснажливий день. Я не рахував кораблі, які пропливав, але їх було багато. Спершу я шукав під причалами, та невдовзі відмовився від цього, бо всі вони були однакові та кожен чітко відокремлений від наступного підводною стіною. Окремі кораблі вже розвантажилися та відчалили: у суцільній стіні із суден мені траплялися проміжки. У такому разі я міг хіба що глибоко вдихнути, глибоко пірнути, та й поплисти, мов шалений, до наступного корабля, доки не закінчилося повітря.
По обіді я дістався останнього корабля та кінця доків. Був відплив, судна опустилися нижче за рівень причалів, і це покращило маскування згори. Я на той час уже був дуже стомлений, але дуже досвідчений. Іще раз глибоко вдихнувши, я пірнув біля носа, проплив уздовж корпусу й виринув у тіні стерна.
Переді мною постала монолітна стіна, складена з каменю.
Тримаючись за стерно й дивлячись просто над поверхнею води, я зазирнув за неї. І зрозумів, що бачу поперед себе портову стіну, що безперервно тягнеться до форту, зведеного у віддаленому її кінці. Ковзнувши у тінь стерна, я усвідомив, що моє серце обірвалося й падає так швидко, що аж тягне мене під воду.
— Є якісь розумні ідеї, Джиме? — спитав я, а тоді зрозумів, що вже давно чекаю на відповідь.
«Думай, а не зневірюйся», — наказав я собі. Та однаково відчув відчай. Чи не повернутися мені? Ні, це неможливо. Після всього пережитого за цей день я не збирався здаватися так просто. Сховатися під одним із причалів? Можна. Та їх ретельно обшукають, щойно помітять моє зникнення, цього я був певен. Що ще? Видертися на причал? Нізащо. Тутешні склади, без сумніву, так само не мали схованок, як і той, з якого я дав драла. Що ж тоді?
— Переверни проблему догори дриґом, — так завжди казав Слон.
Як це зробити за моєї ситуації? Я намагаюся відірватися від вояків, утікаю від них і знаю, що вони, напевно, мене шукають. Отже, мені слід іти до них. Але це самогубство. Тож куди мені податися, щоб це стало геть неочікуваним?
Звісно, до форту наприкінці портової стіни.
— Без сумніву, найбожевільніша ідея у твоєму житті, — з відразою пробурмотів я та знову глянув за стерно.
Наді мною лунала голосна лайка моряків і гупання ніг по дошках. Щось мені підказувало, що невдовзі цей корабель теж відчалить і позбавить мене захисту. Суцільні ж кам’яні блоки пристані безперервно пролягали до форту наприкінці неї. До каменю прибило якесь сміття; за те, що можна було з’їсти, билося морське птаство. Поза тим — нічого. Жодного прикриття. Якби я спробував туди поплисти, мене б негайно побачив усякий, хто тільки глипнув би в той бік. Наді мною почали підіймати вітрило й зарипів такелаж: корабель знімався з якоря.
Я мусив відплисти від нього — чи ні? Жодного буксира ще не з’явилося. Чи можливо, що кораблі тягнуть на буксирах лише в бухту? Що виходити їм дозволяють самостійно? Так. Я знову подивився за стерно й помітив два вантажні судна, що прямували до входу. Із проміжку, що ширшав наді мною, лилося світло, і я опустився під поверхню води, поки мені не стало видно.
