Це викликало певний інтерес. Тепер кремезний мовець сфокусував на мені розфокусовані очі, і я зрозумів, що всі інші за столом теж мене слухають.
— Отримав сьогодні квиток? Нам їх видадуть завтра. Як воно там?
— Та невесело. Вас не обслуговуватимуть. Скажімо, захочете взяти чогось випити, а вони просто зачинять бар і розійдуться по домівках.
— Ми про це чули. То чи є сенс туди заходити? Ні.
— Та ні, є. Можна покинути армію, поїхати світ за очі, добре їсти, напиватись. І цілуватися з дівками.
Ого, тепер я таки заволодів їхньою увагою. Якби очі були дулами пістолетів, мене вмить розстріляли б. Усі повернули голови в мій бік, і за столиком запала могильна тиша.
— Що ти сказав? — запитав хтось тихо.
— Що чув. Чешеш туди, де ресторани, і прогулюєшся там. Якщо хтось запитає тебе: «Ви любите свіже повітря?» — просто відповідай: так, так. Тоді піди з цією людиною. Вона роздобуде тобі цивільні лахи, квиток на виїзд із міста та вивезе тебе на другий кінець країни, де військова поліція ніколи тебе не знайде.
— Та ти нам якусь каґальню впарюєш!
— Аж ніяк. І що ви втрачаєте, погодившись? Хай що станеться, однаково має бути краще, ніж в армії.
Із таким не посперечаєшся. Лише м’язистий хлопець зі схильністю до підозр побачив у цьому проблему.
— Якщо те, що ти нам розповідаєш, правда, а не суцільна каґальня, то що ти робиш тут?
— Дуже хороше запитання. — Я підвівся та продемонстрував свій квиток. — Я повернувся по пачку листів від мами. Цей квиток дійсний до опівночі. Побачимося в раю — якщо ви туди хочете.
Я облишив їх і перейшов до наступної компанії, що грала в кості в кутку нужника. Я трохи покидав кості й виграв кілька добрих ставок, що привернуло увагу солдатів, тоді провів із ними інструктаж і вшився.
Я працював над цим майже до опівночі, коли мій квиток мав утратити чинність, а моя історія — стати дещо сумнівною. Я посіяв зерно в родючий ґрунт. Звістку негайно рознесуть плітки. А якщо я знаю своїх ухильників, то жоден із них завтра ввечері не повернеться з відпустки. Це має порадувати генерала Зеннора!
Тож тепер треба братися за план номер два.
Для задуманого мені було потрібно трохи більше авторитету. Цього разу повільного просування лавами унтер-офіцерів не буде. Я вже пізнав п’янку насолоду офіцерського буття та розбалувався навіки. Тому попрямувавдо лігва яскравих хижих птахів — офіцерського клубу. Знайшов я його за слідами п’яниць. Що вище звання, то міцніше бухло: так прийнято в армії. Я оминув парочку майорів, що пленталися, хитаючись і підтримуючи один одного, підкрався до полковника, що блював у паркан, глянув на непритомного капітана в канаві й угледів, як на обрії сяє моя ціль. Тишком-нишком прослизнув туди та сховався за кущами, звідки було добре видно вхід.
Заклад був суто парубочий, і це йому тільки шкодило. Там голосно й невлад співали сороміцьких пісень. У траві за дверима повсякчас тривали щонайменше дві бійки. Потроху надходили тверезі офіцери, які щойно звільнилися від служби, та значно більше виходило офіцерів, які (от каґальці!) нажлуктилися до нестями. Я стежив із засідки, доки не з’явилася моя жертва, що наближалася, заплітаючи ногами та хрипко наспівуючи впівголоса.
Він пришкандибав під єдиний тамтешній ліхтар. Капітан, приблизно моєї комплекції, з купою фальшивих медалей і відзнак — саме те, що треба. Простий захват іззаду, достатній тиск, квола боротьба, непритомність, а тоді... в кущі його. Просто, як дурному з гори збігти.
Він пройшов, щось бурмочучи. Я рушив тихо, як привид, накинувся, схопив, натиснув...
І зрозумів, що шпарко пливу в повітрі назустріч кущам.
— Отже, бунт у наших лавах, — прогарчав мій супротивник, умить відносно протверезівши й насторожившись. Він пригнувся та підступив ближче. Я ледве зіп’явся на ноги, зробив обманний випад лівою рукою й рубонув правою. Він заблокував удар і мало не копнув мене в живіт, але я встиг відскочити.
— Хочеш убити офіцера? Як на мене, нічого страшного. А мені завжди хотілося вбити рядового. Для цього настав слушний час.
Він пішов уперед, а я відступив. Ті ордени не були фальшивками. Я з великою вправністю примудрився знайти й атакувати чи не єдиного підготовленого бойового офіцера в цій армії. Розкішно!
— Смерть усім офіцерам! — вигукнув я й несамовито замахнувся ногою, цілячись йому в пах.
Капітану вистачило клепки усвідомити власне сп’яніння та не заблокувати мій удар, а відступити. Продовживши удар, я розвернувся в протилежний бік.
І побіг. Без обережності немає відваги. Той, хто б’ється та швидко тікає, доживає до наступної бійки. Мені не треба було доводити свою крутизну. Я волів залишитися живим!
