Я пригнувся та перекинувся через плече за паркан. Мій переслідувач, ревучи, прорвався крізь нього просто за мною. Попереду стояли намети, а позаду чувся тупіт грубих чобіт. Я перестрибнув канат одного з наметів, прогнувся під іншим. За мною почувся крик і щось гепнулося. Добре: він перечепився через якийсь канат. Я відірвався на кілька кроків. Бігти, якомога швидше. Серед наметів у наступному ряду та знову на вулицю. Попереду — будівля, з якої долинають гучна музика та дзенькіт битого скла. Я опинився на задвірках офіцерського клубу.
Час залягти на дно. У ворота, на подвір’я, зачинити ворота за собою, жодних ознак погоні.
— Скінчилася твоя перерва, годі каґальничати, тягни сюди ті ящики.
Біля дверей чорного ходу кухні стояв під ліхтарем гладкий кухар, кліпаючи та вдивляючись у морок подвір’я. Заворушилися чиїсь постаті: поневолені кухонним нарядом солдати якомога повільніше поплелися до стосів ящиків із пивом. Через паркий жар на кухні вони були без кітелів, у самих лише майках. Я теж зняв кітель, скрутив його та заштовхав під ящики, узяв один ящик із пивом і потупцяв досередини слідом за іншими.
Кухонні наряди. Найпринизливіше рабство в армії, а ця інституція пишається принизливим рабством у своїх лавах. Кухонні наряди були такі принизливі, що військове законодавство забороняло призначати кухонні наряди як міру покарання. Тож їх, ясна річ, завжди призначали як міру покарання. Вставати до світанку, трудитися до пізньої ночі. Мити каструлі, вичищати огидні жировловлювачі в підземній каналізації, гарувати на найчорнішій роботі, вигаданій багатьма поколіннями збочених умів. Додуматися піти на цю службу з власної волі було абсолютно, цілковито неможливим. Тут мене нізащо не шукатимуть!
Я проніс ящик повз кухаря, що виконував на кухонному наряді роль наглядача. На голові в нього красувався брудний кухарський ковпак, на м’ясистих передпліччях — витатуйовані сержантські смуги, а замість зброї він розмахував довгим черпаком. Коли я проминув його, кухар насупився, а тоді тицьнув черпаком у мій бік.
— Ти. Звідкіля ти взявся?
— Це якась помилка, — заскиглив я. — Мене не має тут бути. Я не зробив нічо такого, про шо казав перший сержант. Дайте мені вернутись...
— Була б моя воля, ти б ніколи не вернувся! — заволав він. — Ти помреш на цій кухні, і тебе поховають під долівкою. Ти стаєш до посуду! Ворушись!
Під ударами черпака я заворушився. Метнувся до велетенської металевої мийки та підхопив брудний металевий казан, який там чекав. Мити казан — справа проста. Можливо, дещо важча, коли казан завбільшки з тебе. А потім іще один, іще один — і ще один. Пара, гаряча вода, мило, праця без кінця.
Я працював і пітнів, доки не відчув, що минуло досить часу, щоб ажіотаж і мої пошуки остаточно минули. Коли я випрямився, моя вигнута спина гучно затріщала. Я витер змокле чоло вологим передпліччям. Руки в мене були відбілені, а пальці на них — зморщені та бліді, як давно потонулі слимаки. Поглянувши на них, я відчув, як у мені зростає гнів: ця робота негідна сталевого щура! Невдовзі я почну іржавіти...
А тоді мене вперіщив по плечі черпак, і наглядач-холе-рик заревів свої безграмотні накази:
— Працюй дальше, бо буде тобі лихо!
Щось зламалось, і мене накрила чорнота. Таке може статися з найкращими. Наліт цивілізації стирається, і звір у засідці готується вирватися на волю.
Мій звір, напевно, вирвався дуже задовільно (от спасибі), бо далі я усвідомив, що мене тягнуть за плечі чиїсь руки. Я вражено поглянув на гидотне, брезкле тіло поряд із собою, на пару велетенських сідниць, що стирчали вгору. Я тримав наглядача за шию, зануривши його голову в мильну воду, де він, очевидно, потопав. Шокований, я дістав його й опустив на підлогу. З носа й рота наглядача щедро ринула вода, і він мокро забулькав.
— Він житиме, — сказав я солдатам із кухонного наряду, що стояли з виряченими очима довкола нас. — Хтось із кухарів бачив, що сталося?
— Ні — вони всі п’яні та в іншому приміщенні.
— Чудово.
Я зірвав розклад кухонних нарядів зі стіни й роздер його на клапті.
— Ви всі вільні. Повертайтеся до своїх наметів і тримайте роти на замку. Наглядач, на жаль, житиме. Йдіть.
Вони охоче пішли. Я теж пішов — до кілків, на які кухарі поскидали окремі предмети своєї форми, працюючи в кухонній спеці. Там був білий колись кітель із сержантськими смугами. Саме те, що мені треба. Я надягнув його та ступив на кухню, умить опинившись у своїй стихії та не маючи потреби крастись, а тоді попрямував до їдальні та бару.
Це було чудово. Грала музика, ревли офіцери, билися пляшки, лунали пісні. Одні постаті у формі розвалилися на столиках, тим часом як інші поз’їжджали з-за них на підлогу. Вцілілі були близькі до того, щоб долучитися до полеглих. Я проштовхався крізь це алкогольне пекло й неабияк помилувався непритомними п’яницями. Мені досі було боляче після енергійної відсічі капітана. Я заново відкрив для себе тезу, радше за все, давню як сама злочинність. Обкрадати п’яних легше, ніж грабувати тверезих.
