Це було добре для вторгнення, але дуже погано для мене. Я надіслав по радіо прохання про допомогу, яке тепер невпинно шкандибало міжзоряним простором із жалюгідною швидкістю світла. Краще вже мені про нього забути. А ще тимчасово забути про надсилання повідомлення з надсвітловою швидкістю. Тепер я повинен мислити локально. Можливо, мені доведеться провести на цій планеті решту життя. Якщо вже зоставатися тут, то я не хотів, щоб при цьому мені дихали в шию Зеннор і його армійські головорізи. Дезертирство — ось що було моєю метою. Я мусив відібрати в нього армію. Коли всі призовники розпорошаться по місцевості, я міркуватиму про наступний крок. А міркувати про нього нестерпно. Може, мені слід відкрити винокурню й постачати офіцерам та унтер-офіцерам безкоштовний випивон? Судячи з того, що я бачив, за грамотного стимулювання всі вони мали б померти від цирозу впродовж наступного року.
Я позіхнув і зрозумів, що заплющив очі, упавши в напівсонний стан.
— Нізащо! — пробурчав я та зіп’явся на ноги. — Джиме, хлопчику мій, засни тут — і, цілком можливо, прокинешся мертвим. До роботи! Наступний крок — забрати свою п’яту точку з бази, бо наразі твої справи тут завершені. Назад, до тепла, світла й жіночого товариства, подалі від самотніх осіб чоловічої статі, лайки, пиятики, азартних ігор і всіх інших військових насолод. Подалі!
Але ж як я втомився! Ясна річ, було б добре не піти пішки, а трохи під’їхати. Десь поблизу ставки мав бути транспорт, бо офіцери рідко ходили пішки. І знайти цей транспорт було не надто важко. Просто за будівлею ставки стояв автопарк — судячи з усього, без охорони. І там, за службовими машинами, тьмяно височіли обриси командирської автівки. Дуже мені знайомої. Я підкрався й заліз у неї. В цьому автопарку охоронці були непотрібні з причини відсутності запалювальних ключів. Я всміхнувся в пітьму. Цю коробку можна завести без ключа швидше, ніж запхати ключ у замок. Я нагнувся, потягнув, крутнув. Зашкварчали іскри, і з шипінням ожив паливний елемент. Далі сміливо ввімкнути головні фари, зчеплення — і поїхали.
Куди поїхати? Звісно, не до воріт. У денному світлі, може, й реально було би проїхати позаду конвою. Та просто зараз ворота мали бути зачинені, і мені б довелося пред’явити перепустку чи якусь поважну причину для нічних маневрів. Поважної причини мені на думку не спадало. Я поволі їхав уперед, проминувши одні з воріт і рушивши периметровою дорогою, що огинала табір, просто під огорожею з колючого дроту. Без сумніву, для охоронних патрулів. Я їхав нею доти, доки між мною та вогнями табору не опинився гайок. Я спрямував головні фари до огорожі, перейшов на неробочий хід і зліз, аби глянути на перепону.
Це була огорожа в десять ниток колючого дроту. В разі пролому на ній, звісно, спрацьовувала сигналізація, та я не бачив жодних ознак порушеного ґрунту, розтяжок чи схем, що могли вести до мін. Можливо, варто було ризикнути, просто прорвавшись крізь неї. Байдуже, пролунає сигнал тривоги чи ні. Поки мляві солдати сюди дійдуть, я вже давно зникну. Я розігнав двигун, перевів його на найнижчу передачу, втиснув педаль газу в підлогу й попер уперед.
Дротяна огорожа завищала та розірвалася. Щедро посипалися й затріщали іскри (я припустив, що вона може бути електризована, та бойова машина була екранована), а тоді огорожа повністю відірвалась, і я проїхав. Хутко наростив швидкість і дременув безлюдними вулицями. Потягнув за кермо та з вищанням об’їхав площу, на якій спокійно дивилася вниз із постаменту велика статуя Марка Четвертера, а тоді виїхав на широкий проспект із віддаленого боку. Я впізнав цю вулицю, бо йшов у цьому напрямку ще до нашої першої втечі.
Попереду були річка й мости. А на протилежному боці — житлові передмістя.
Я вже перекотив свою бойову колісницю на той бік мосту, а погонею й досі не пахло. Чудово. Час залягти на дно. Я звернув і поїхав уздовж берега річки, перевів машину на мінімальну швидкість, наблизився до води та зіскочив. Машина, невпинно сунучи далі, збила одну лавку (жаль, що так сталося) та велично перекинулася через край. Залунали енергійний булькіт і плюскіт, а тоді запала тиша. Річка тут була глибока. Позаду себе я чув виття далеких сирен. Шпарко пройшов через парк до найближчої вулиці. Я, хоч і був утомлений, мусив відірватися від річки на той випадок, якщо зосталися сліди, що їх можна було побачити вдень.
— Чого досить, того досить, Джиме! — промовив я, притулившись до стіни й дуже гостро усвідомивши, що падаю від утоми. Я рухався навмання й остаточно загубився, а річка залишилася далеко позаду. У стіні поряд зі мною були ворота із вирізьбленим на деревині написом: «Моя хата скраю». Все зрозуміло. Я без вагань відчинив ворота, піднявся сходами за ними й постукав у парадні двері. Довелося зробити це вдруге, а тоді всередині щось зашурхотіло та ввімкнулося світло. Незважаючи на тривале перебування тут, на Хоєцькому, мені досі важко вірилося в те, що знайомитися так із чужими людьми правильно.
— Хто там? — гукнув чоловічий голос, і двері розчахнулися.
