— Джим ді Ґріз, інопланетянин, стомлений.
Спалахнуло світло, і на мене короткозоро закліпав старезний чолов’яга з ріденькою сивою борідкою.
— Та невже? Таки так! О, яка удача для старого Чолґоша! Заходьте, сміливий інопланетянине, і скористайтеся моєю гостинністю. Чим я можу вам допомогти?
— Дякую, дякую. По-перше, пропоную вимкнути це світло: а раптом тут неподалік патруль? А ще — ліжко на ніч...
— Та на здоров’я! Світло вимикаємо, не відставайте, сюди, кімната моєї доньки, яка тепер заміжня й живе на фермі, сорок гусей і сімнадцять корів, ось ми й прийшли. Засмикнути фіранки, секундочку, а тоді світло!
Старий Чолґош, хоч і був схильний забагато теревенити, виявився ідеальним господарем. Кімната була рожева, з мереживними фіранками та двома десятками ляльок на ліжку.
— Тепер умийтеся, ось тут, а я принесу вам добрий гарячий напій, друже Джим.
— Мені більше хотілося б якогось доброго холодного напою, багатого на алкоголь, друже Чолґош.
— У мене є саме те, що треба!
Поки я змивав із себе всю армійську грязюку, він повернувся з високою пурпуровою пляшкою, двома склянками (він був не такий уже й старий) і піжамою, що мерехтіла червоними блискавицями. Я сподівався, що вони не світяться в темряві.
— Домашнє дзеньковичне вино.
Він налив дві великі склянки. Ми підняли їх, цокнулися, випили та прицмокнули губами. Я зітхнув із радістю та дрібкою ностальгії.
— Не пив його, відколи мешкав на фермі. Ховав одну пляшку в хліві для свинобразів. Нудними днями я напивався з неї та співав свиням.
— Як чарівно! А зараз я вас покину, відпочивайте.
Ідеальний господар: зник ще до того, як я встиг йому подякувати. Я підняв склянку, щоб випити за електронну доброчинність портрета Марка Четвертера на стіні. Випив до дна. І ліг спати.
Коли до мене знехотя повернулася свідомість, я зміг хіба що лежати та кліпати, одурманений сном, на сонце за фіранками. Позіхаючи, встав, розсунув їх і визирнув на всіяний квітами сад. Старий Чолґош поглянув угору, відірвавшись від своєї праці, і помахав мені садовими ножицями. А тоді чкурнув у будинок. Надзвичайно швидко постукав у двері, розчахнув їх і заніс тацю, щедро навантажену сніданком. Зазвичай я не снідаю літром соку, великою порцією віфель із сиропом і трьома яйцями. А того дня поснідав.
— Звідки ви знали?
Я сито плямкнув губами.
— Здогадався. Юнак вашого віку, тяжко працював — це здалося нормальним. Я де з ким говорив і не сумніваюся, що ви будете раді почути: команди по всьому місту готуються до дня «Д».
— Дня «Д»?
— Дня дезертирства. Сьогодні, цього вечора. До розкладу ввели додаткові потяги, і людям по всій країні не терпиться привітати нових громадян.
— Неймовірно. Сподіваюся, мене ви теж привітаєте. Можливо, я залишуся на Хоєцькому на довший час, аніж планував спочатку.
— Вам і вашим знанням ми більш ніж раді. Не бажаєте обійняти викладацьку посаду в університеті?
Подумавши про це, я всміхнувся.
— Вибачте, я втік зі школи, так і не випустившись.
— Мені прикро, та я у своєму провінційному невігластві не знаю значення таких слів — «втік» і «випустився». Тут студенти навчаються тоді, коли хочуть, і скільки хочуть, вивчають, що хочуть, і йдуть із навчання тоді, коли хочуть. Обов’язково для дитини у школі лише здобути знання про індивідуальний мутуалізм, щоб вона могла вести повноцінне та щасливе життя.
— За навчання дитини, як я розумію, платять батьки?
Чолґош нажахано відсахнувся.
— Звісно, ні! Дитина отримує від батьків любов і ніжність, але вони не стали б бентежити своїх нащадків, порушуючи засади ІМ. Дзумовий рахунок дитини, відкритий на час її народження, залишається дебетовим, поки вона не починає заробляти. Це відбувається дуже рано, бо дитині не стати вільним і самостійним громадянином, доки сальдо її дзумового рахунка не стане позитивним.
Тепер уже враженим виявився я.
— Робітний дім для немовлят! Трудитися день і ніч за кілька крихт!
— Друже Джим, яка у вас чудова уява! Не зовсім. Вони здебільшого виконують роботу по господарству, ті обов’язки, що зазвичай виконувала мати, забираючи платню в дзумах у батька...
— Благаю, досить. У мене низький цукор у крові, голова розколюється, а нюанси ІМ для мене такі нові, що засвоювати їх я мушу лише помаленьку.
Він схвально кивнув.
— Зрозуміло. Ви розповісте нам про нововведення видатних цивілізацій удалині серед зірок — ми століттями були від них відрізані, — а ми відкриємо вам плоди генія Марка Четвертера, нехай його дротами вічно течуть електрони!
Приємна молитва за ту давно зниклу машину. Мені досі було важко зрозуміти такі ніжні почуття до купки електронних схем, хай яких складних. Годі, настав час вертатися до роботи.
— Можете з’ясувати, де перебуває мій друг Мортон?
— Ви б хотіли туди податися? Для мене буде честю відвести вас туди.
— Знаєте... — Я застигнув із роззявленим ротом, а тоді відповів на власні запитання. — Звичайно, усі в місті знають, де ми були.
— Правильно. Ви їздите на велосипеді?
— Вже багато років не їздив, але той, хто цього навчився, не розівчиться ніколи.
