Страх мудреця полностью

— Так. Інакше я тобі цього й не давав би. Це стара формула. Випробувана й надійна. Але позаяк воно не проводить тепла, твої руки, яким спершу буде прохолодно, раптом почне пекти так, ніби ти щосили притиснув їх до чогось розпеченого, — Сім багатозначно поглянув на мене. — Тому раджу припинити мацати гарячі предмети, перш ніж це буде використано повністю.

— А як мені здогадатися, коли це буде використано майже повністю?

— Ніяк, — просто сказав Сім. — Тому й раджу не користуватися голими руками.

— Чудово.

— У разі змішування зі спиртом воно стане кислотним. Але лише слабко. Ти цілком устигнув би це змити. Змішування з невеликою кількістю води — скажімо, твоїм потом — це нічого. Та в разі змішування з великою кількістю води, скажімо, у пропорції сто до одного, воно стане легкозаймистим.

— А якщо змішати це із сечею, воно перетвориться на смачні солодощі, так? — засміявся я. — Ти побився об заклад із Вілемом на те, скільки цього я проковтну? Ніщо не стає легкозаймистим від змішування з водою.

Сім примружився і взяв порожній тигель.

— Гаразд, — сказав він. — Тоді наповни оце.

Не припиняючи всміхатись, я підійшов до каністри з водою в кутку приміщення. У Промислі стояли такі самі. Чиста вода також важлива для рукотворства, особливо під час змішування глин і загартовування металів, які не варто забруднювати.

Я хлюпнув води в тигель і повернув його Сімові. Він занурив туди кінчик пальця, покрутив ним і вилив рідину в розпечену залізну миску.

Потужне жовтогаряче полум’я з ревом здійнялося на три фути, а тоді замерехтіло і зникло. Сім поставив порожній тигель, легенько цокнувши, і серйозно поглянув на мене.

— Скажи це.

Я опустив погляд на ноги.

— Я нічого не тямлю в алхімії.

Сім кивнув із задоволеним виглядом.

— Так, — сказав він і знову повернувся до робочого столу. — Повторімо це.

Я йшов лісом на північ від Університету, і під моїми ногами хрускотіло листя. Блідого місячного сяйва, що проникало крізь голі дерева, було недостатньо, щоб чітко все бачити, але я ходив цим шляхом уже кілька разів за останній виток і знав дорогу напам’ять. Спершу я занюхав деревний дим, а тоді, значно пізніше, почув голоси й угледів між дерев світло від вогню.

Насправді це була не галявина — просто тихе місце, сховане за скельним виступом. На кількох брилах і стовбурі впалого дерева можна було сидіти. Кострище я викопав сам кілька днів тому. Воно було понад фут завглибшки й шість футів у поперечнику, викладене камінням. Маленька ватра, що наразі там палала, на його тлі здавалася крихітною.

Усі інші вже були на місці. Мола й Фела сіли на «лаву» з колоди. Вілем умостився навпочіпки на каменюці. Сім сидів, схрестивши ноги, на землі й тицяв у вогонь сучком.

Коли я вийшов із-поміж дерев, Віл підвів погляд. У мерехтливому світлі вогню його очі здавалися темними й запалими. Вони із Сімом пильнували мене майже цілих два витки.

— Ти спізнився, — промовив він.

Сім підвів на мене погляд — як завжди бадьорий, хоча на його обличчі також виднілись ознаки виснаження.

— Готово? — із захватом спитав він.

Я кивнув. Розстебнувши манжет, закасав рукав сорочки й показав залізний диск, трохи більший за союзний гріш. Він був укритий витонченою сиґалдрією та інкрустований ­золотом. Мій новенький ґрам. Він був прикріплений упритул до внут­рішнього боку мого передпліччя двома шкіряними шнурами.

Усі присутні радісно гукнули.

— Цікавий спосіб його носити, — зауважила Мола. — Модно, хоч і в манері розбійників-варварів.

— Найкраще він працює, торкаючись шкіри, — пояснив я. — А ще його треба ховати від чужих очей, адже я не маю знати, як вони виготовляються.

— Практично і стильно, — промовила Мола.

Сіммон підійшов до мене і придивився до ґрама, простягнув руку, щоб торкнутись його пальцем.

— Він здається таким маленьким… а-а-а-а! — крикнув Сім, відскочивши назад і міцно стиснувши долоню. — Чорна зараза, — знічено лайнувся він. — Вибачте. Він просто заскочив мене зненацька.

— Кіст і крайле, — додав я. У мене самого шалено калатало серце. — У чім річ?

— Ти коли-небудь торкався одного з ґілдерів Аркануму? — запитав він. — Тих, які видають тим, хто став повноправним арканістом?

Я кивнув.

— Він якось дзижчав. А рука в мене заніміла, неначе за­терпла.

Сім кивнув на мій ґрам і похитав головою.

— Щось таке й тут виходить. Для мене вийшло несподівано.

— Я не знав, що ґілдери також правлять за ґрами, — сказав я. — А втім, воно й логічно.

— Випробовував його? — запитав Вілем.

Я хитнув головою й визнав:

— Випробовувати його самотужки здавалося трохи дивно.

— Хочеш, щоб це зробив хтось із нас? — засміявся Сіммон. — Маєш рацію, це цілком нормально.

— Також я подумав, що було би зручно мати поряд зцілювача, — кивнув я на Молу. — Про всякий випадок.

— Я не знала, що сьогодні знадоблюся як професіоналка, — заперечила Мола. — Не принесла із собою аптечки.

— У цьому не має бути потреби, — запевнив я, витягнувши з-під плаща шматок симпатичного воску і продемонструвавши його. — Хто хоче діяти?

На мить запала тиша, а тоді Фела простягнула руку.