Страх мудреця полностью

— Я виготовлю ляльку, але штрикати її шпилькою не буду.

— Вената, — сказав Вілем.

Сіммон знизав плечима.

— Гаразд, я буду. Мабуть.

Я вручив шматок воску Фелі, і вона заходилася розігрівати його руками.

— Мені скористатися волоссям чи кров’ю? — тихо спитала вона.

— І тим, і тим, — відповів я, намагаючись не показувати, як зростає моя тривога. — Мені треба бути цілковито впевненим у цьому, щоб мати змогу спати ночами.

Я витягнув капелюшну шпильку, кольнув долоню з тиль­ного боку й побачив, як на ній виступила яскрава краплина крові.

— Це не спрацює, — промовила Фела, не припиняючи розминати віск руками. — Кров не змішається з воском. Вона просто сяде краплинами й вичавиться.

— І як ти дістала цю цінну інформацію? — ніяково пожартував Сіммон.

Фела зашарілася, трохи нахиливши голову, і її довге волосся спало з плеча.

— Свічки. Виготовляючи кольорові свічки, не можна ко­ристуватися водоосновною фарбою. Потрібна порошкова чи олійна. Проблема в розчинності. Полярне та неполярне ви­рівнювання.

— Обожнюю Університет, — сказав Сім Вілемові по той бік вогню. — Освічені жінки незмірно привабливіші.

— Хотіла би сказати те саме, — іронічно промовила Мола. — Але ніколи не знала освічених чоловіків.

Я нагнувся і взяв із кострища дрібку попелу, а відтак розпорошив його по тильному боку долоні. Там він усотав кров.

— Має спрацювати, — зауважила Фела.

— Хай палає тіло се. Стане попелом усе, — похмуро й наспівно вимовив Вілем, а тоді повернувся до Сіммона. — Хіба не так сказано у вашій священній книзі?

— Це не моя священна книга, — заперечив Сіммон. — Але близько. «Стане попелом усе, тож згорить і тіло се».

— Вам явно весело, — іронічно зауважила Мола.

— Мені голова обертом іде від думки про цілу ніч сну, — відповів Вілем. — Вечір розваг — це кава після тортика.

Фела простягнула грудку м’якого воску, і я втиснув у неї вологий попіл. Вона знову розім’яла віск, а тоді заходилася ліпити й кількома легкими, вправними порухами пальців виготовила з нього ляльку у вигляді людини. А тоді продемонструвала її всім присутнім.

— У Квоута голова набагато більша, — сказав із хлоп’якуватою усмішкою Сіммон.

— А ще в мене є статеві органи, — додав я, забравши ляльку у Фели та приліпивши до її маківки волосину. — Але на певному етапі реалізм стає непродуктивним.

Я підійшов до Сіма та вручив йому і модель, і довгу капелюшну шпильку.

Він узяв кожну річ в окрему руку і збентежено глянув на них по черзі.

— Ти впевнений?

Я кивнув.

— Ну гаразд, — Сім глибоко вдихнув і розправив плечі. Коли він придивився до ляльки, його чоло зосереджено на­морщилося.

Я зігнувся, заверещав і схопився за ногу.

Фела охнула. Вілем підскочив на ноги. Сіммон вирячив очі від жаху й задерев’янілими руками розвів ляльку і шпильку. Ошаліло поглянув на всіх.

— Я… Я не…

Я випростався та обтер сорочку.

— Просто тренуюся, — пояснив. — Крик вийшов надто дів­чачим?

Сіммон аж обм’як від полегшення.

— А щоб тебе, — кволо промовив він і засміявся. — Не смішно, заразо.

Продовжуючи безпорадно сміятися, він витер із лоба шар поту.

Вілем пробурмотів щось сіаруською й повернувся на своє місце.

— Ваша трійця не гірша за мандрівну трупу, — сказала Мола.

Сіммон глибоко вдихнув і поволі випустив із себе повітря. Знову розправив плечі й підніс ляльку та шпильку перед собою. Одна рука в нього трусилася.

— Та на Тейлу, — промовив він. — Ти мене до смерті налякав. Тепер я так не можу.

— Ради всього святого, — Мола підвелася та, обійшовши вогонь, стала над Сіммоном. Простягнула обидві руки. — Давай мені, — забрала ляльку та шпильку й повернулася до мене, щоб зазирнути мені в очі. — Готовий?

— Секунду, — після двох витків постійної пильності відпустити алар, який мене захищав, було все одно що розтиснути кулак, який заціпенів, надто довго щось тримаючи.

За мить я похитав головою. Без алару було якось дивно. Я почувався майже голим.

— Не стримуйся, але про всякий випадок коли в ногу.

Мола трохи завагалася, пробурмотіла зв’язування і проштрикнула шпилькою ногу ляльці.

Тиша. Усі нерухомо стежили за мною.

Я не відчув нічогісінько.

— У мене все гаразд, — оголосив я та з цікавістю поглянув на Молу, тимчасом як усі знову почали дихати. — Це справді був твій максимум?

— Ні, — відверто сказала Мола, витягнувши шпильку з ноги ляльки та ставши на коліна, щоб потримати її над вогнем. — Це було обережне випробування. Я не хотіла знову чути твої дівчачі крики, — вона прибрала шпильку з вогню й підвелася. — Зараз уже атакую по-справжньому, — Мола занесла шпильку над лялькою й поглянула на мене. — Готовий?

Я кивнув. Вона на мить заплющила очі, а тоді пробурмотіла зв’язування і проштрикнула ляльці ногу розпеченою шпилькою. Метал ґрама почав холодити мені внутрішній бік руки, а ще я відчув, як щось ненадовго натиснуло мені на м’яз литки, неначе хтось тицьнув мене пальцем. Я опустив погляд, пересвідчуючись у тому, що то не Сіммон мені мститься, тицяючи сучком.

Відвівши погляд, я не побачив того, що Мола зробила далі, але відчув іще три тупі уколи — по одному в кожну руку та ще один у щільний м’яз просто над коліном. Ґрам став хо­лоднішим.