Я почув, як Фела охнула, й, підвівши погляд, побачив, як Мола, спохмурніла й рішуча, кинула ляльку просто у ватру, бурмочучи ще одне зв’язування.
Коли воскова лялька пролетіла дугою в повітрі, Сіммон здивовано зойкнув. Вілем знову підскочив на ноги й мало не кинувся на Молу, та не встиг її зупинити.
Лялька впала поміж розжареного вугілля, вибухнувши іскрами. Мій ґрам почав холодити руку мало не до болю, і я божевільно розсміявся. Всі повернулися в мій бік. Їхні обличчя виражали різні відтінки жаху та недовіри.
— У мене все гаразд, — запевнив я. — Однак це по-справжньому дивне відчуття. Якесь тремке. Наче я стою на теплому сильному вітрі.
Ґрам уже холодив мені руку, наче крижинка. Тоді дивне відчуття зникло, бо лялька розтанула, знищивши симпатичний зв’язок. Коли віск запалав, вогонь підскочив.
— Боляче було? — стривожено запитав Сіммон.
— Анітрохи, — відповів я.
— І це було все, на що я була здатна, — зауважила Мола. — Щоби зробити більше, мені знадобився б доступ до ковальського горна.
— А вона ел’те, — самовдоволено докинув Сіммон. — Закладаюся, що вона втричі кращий симпатик, аніж Емброуз.
— Щонайменше втричі, — виправив я. — Але вже хто-хто всіма правдами й неправдами відшукав би ковальське горно, так це Емброуз. Ґрам можна пересилити, атакувавши його досить сильно.
— То завтра ми продовжимо? — запитала Мола.
Я кивнув.
— Краще поберегтися, ніж потерпіти.
Сіммон тицьнув сучком у те місце серед багаття, куди впала лялька.
— Якщо Мола може діяти геть не стримуючись, а це ніяк на тебе не впливає, то, може, ти й від Деві вбережешся. Дай собі час відсапатися.
На мить запала тиша. Я затамував подих, сподіваючись, що Фела й Мола не надто зважать на його слова.
Мола поглянула на мене, здійнявши брову.
— Деві?
Я гнівно зиркнув на Сіммона, а він жалісно поглянув на мене, наче пес, який знає, що його зараз копнуть.
— Я позичив грошей у ґелета, на ім’я Деві, — пояснив я, сподіваючись, що Мола цим задовольниться.
Та вона не зводила з мене погляду.
— І?
Я зітхнув. За звичайних обставин я уникнув би цієї теми, але Мола часто бувала наполегливою в таких питаннях, а я відчайдушно потребував її допомоги у здійсненні завтрашнього плану.
— Колись Деві була членкинею Аркануму, — пояснив я. — Я дав їй трохи своєї крові в заставу за позику на початку семестру. Коли Емброуз почав на мене нападати, я дійшов хибного висновку і звинуватив її у зловживанні. Після цього наші стосунки зіпсувалися.
Мола й Фела перезирнулися.
— Ти справді робиш усе можливе, щоб зробити життя цікавим, — сказала Мола.
— Я вже визнав, що це була помилка, — роздратовано відповів я. — Чого ще ти від мене хочеш?
— Ти зможеш повернути їй гроші? — втрутилася в розмову Фела, поки ми з Молою не посварилися.
— Чесно? Гадки не маю, — зізнався я. — Якщо мені кілька разів поталанить і якщо кілька разів затриматися допізна у Промислі, то, може, й удасться нашкребти достатньо до кінця семестру.
Я не став розповідати всю правду. Хоча я таки міг дістати шанс заробити достатньо, щоб повернути гроші Деві, у мене не буде жодного шансу заразом оплатити навчання. Не хотілося псувати всім вечір тим, що Емброуз переміг. Змусивши мене витратити стільки часу на полювання за ґрамом, він фактично вижив мене з Університету.
Фела схилила голову набік.
— Що буде, якщо ти не зможеш їй заплатити?
— Нічого хорошого, — похмуро озвався Вілем. — Не просто так її звуть Деві-Демоницею.
— Точно не знаю, — відповів я. — Вона могла би продати мою кров. Казала, що знає людину, готову її купити.
— Я впевнена, що вона так не вчинила б, — зауважила Фела.
— Я не ставив би їй цього на карб, — сказав я. — Сам знав, у що встряю, коли укладав угоду.
— Але ж во…
— Так уже влаштований світ, — твердо промовив я, не бажаючи думати про це більше, ніж необхідно. Хотілося, щоб вечір завершився на позитивній ноті. — Особисто я не дочекаюся можливості добре поспати у власному ліжку, — роззирнувшись, я побачив, як Віл і Сім утомлено кивають на знак згоди. — Побачуся з вами завтра. Не спізнюйтеся.
***
Тієї ночі я заснув у розкошах — у своєму вузькому ліжку, що стояло в моїй крихітній кімнатці. Одного разу прокинувся: мене привів до тями дотик холодного металу до шкіри. Я всміхнувся, перекотився й повернувся до блаженного сну.
Наступного вечора я ретельно зібрав дорожню торбу, побоюючись забути якесь дуже важливе обладнання. Коли перевіряв усе втретє, у двері постукали.
Відчинивши, я побачив на порозі засапаного хлопчину років десяти. Його очі метнулися до мого волосся, і йому явно відлягло від серця.
— Коат — це ви?
— Квоут, — виправив я. — І так, це я.
— Тута послання для вас, — він сягнув у кишеню й витягнув пошарпаний папірець.
Я простягнув руку, і хлопчик відступив на крок, хитаючи головою.
— Пані сказала, шо за доставку ви дасте мені йот.
— Сумніваюся, — відповів я та простягнув руку. — Покажи записку. Якщо вона справді для мене, я дам тобі пів гроша.
Хлопчик набурмосився й неохоче передав її.
