Страх мудреця полностью

— Оригінал? Тейлу милосердний, таж вона, певно, написана на людській шкірі. Прибери її від мене!

Я мало не пожартував, що чорнило, ймовірно, не втримається на людській шкірі, але побачивши Сімове обличчя, вирішив цього не робити. І все ж мене, напевно, виказав вираз обличчя.

— Ти збоченець, — сплюнув він, підвищивши голос до майже неприйнятної гучності. — Матінко Божа, хіба ти не знаєш, що він розтинав живих людей, аби подивитись, як працюють їхні органи? Я не бажаю дивитися ні на що з діянь цього чудовиська.

Я поклав книжку та якомога лагідніше промовив:

— Тоді можеш зав’язати з вивченням медицини. Дослідження людського організму, проведені Ґібеа, стали найґрунтовнішими в історії. Його щоденники — це основа сучасної медицини.

Лице Сіммона залишилося суворим. Він нахилився вперед, щоб говорити тихо, але все одно бути почутим.

— Пішовши проти герцога Ґібеанського, аміри знайшли кістки двадцяти тисяч людей. Величезні ями з кістками й попелом. Жінок і дітей. Двадцять тисяч! — перш ніж продовжити, Сіммон трішки захлинувся. — І це лише ті, кого вони знайшли.

Я дозволив йому трохи заспокоїтись, а тоді заговорив:

— Ґібеа написав двадцять три томи на тему роботи тіла, — якомога лагідніше зауважив я. — Коли аміри пішли проти нього, частина його маєтку згоріла, чотири з тих томів і всі його нотатки було втрачено. Запитай майстра Арвіла, що він віддав би, аби тільки ці томи відновилися.

Сіммон різко вдарив рукою по столу, і кілька студентів поглянули на нас.

— Трясця! — процідив він. — Я виріс за тридцять миль від Ґібеа! У безхмарний день руїни було видно з пагорбів мого батька!

Тут я й застиг. Якщо родинні землі Сіма були розташовані так близько, то його пращури, найпевніше, присягали на вірність Ґібеа. Це означало, що їх, можливо, змушували допомагати йому збирати піддослідних. А може, хтось із його рідних сам опинився в ямах із кістками й попелом.

Я добре зачекав, перш ніж зашепотіти знову.

— Я не знав.

Сіммон майже повністю повернув собі самовладання.

— Ми про це не говоримо, — напружено проказав він і прибрав з очей волосся.

Ми схилилися над своїми книжками, а за годину Сіммон знову заговорив.

— Що ти знайшов? — якось аж надто невимушено спитав він, наче не бажав визнавати, що йому цікаво.

— Отут, зі внутрішнього боку, — із захватом прошепотів я. Розгорнув обкладинку — і Сім, поглянувши на сторінку, мимоволі скривився так, ніби від книги відгонило смертю.

— …розлив повсюди, — почув я голос: до зали ввійшли двоє старших студентів. Із їхнього багатого одягу я здогадався, що обидва належать до шляхти. Вони не кричали, проте й не намагалися поводитися тихо. — Анісат змусив його прибрати й лише після цього дозволив йому помитися. Він іще виток смердітиме сечовиною.

— Що тут можна побачити? — запитав Сіммон, дивлячись на сторінку. — Тут лише його ім’я та дати.

— Не посередині — дивися вгору. Ближче до країв сторінки, — я показав на декоративні завитки. — Отам.

— Я поставив би драб на те, що ця мала шмаркля отруїть сама себе до кінця семестру, — сказав другий студент. — Хіба ми колись були такими йолопами?

— Все одно нічого не бачу, — тихо промовив Сіммон і спантеличено розвів руками, не підіймаючи ліктів зі столу. — Доволі симпатично, якщо тобі таке подобається, та я ніколи не був великим шанувальником ілюмінованих текстів.

— Можна було б податися до «Двох грошів», — розмова продовжилася за кілька столиків від нас, приваблюючи роздратовані погляди студентів довкола. — Там є дівка, яка грає на свирілі. Присягаюся, ти ще нічого подібного не бачив. А Лінтен каже, що тим, хто має трохи срібла, вона… — він змовницьки стишив голос.

— Вона що? — запитав я, максимально нечемно втручаючись у їхню розмову. Кричати було не потрібно. У Фоліантах нормальний голос, яким зазвичай розмовляють, заполоняє все приміщення. — На жаль, я не зовсім розчув останнього.

Парочка ображено зиркнула на мене, але не відповіла.

— Що ти робиш? — процідив мені крізь зуби знічений Сім.

— Намагаюся заткнути їм роти, — пояснив я.

— Просто не зважай на них, — сказав він. — Ось, я див­люся на твою кляту книжку. Покажи, що ти хочеш, щоб я побачив.

— Ґібеа сам малював у всіх своїх щоденниках, — продовжив я. — Це його оригінал, тож логічно, що він також малював тут завитки, так? — Сім кивнув і прибрав з очей волосся. — Що ти бачиш отут? — я поволі перетягнув палець з одного завитка до іншого. — Бачиш?

Сім хитнув головою.

Я показав іще раз, точніше.

— Ось, — сказав я, — і ось, у кутку.

Він вирячив очі.

— Літери! «І»… «в»… — Сіммон зупинився, щоб розібрати написане, — «Іваре енім еуґе». Це те, що ти бубонів, — він відштовхнув книжку. — То в чому сенс, окрім того, що він практично не володів темічною?

— Це не темічна, — зауважив я. — Це темська. Архаїчне слововживання.

— Що це взагалі має означати? — Сіммон підвів погляд від книжки й наморщив лоба. — До високого блага?

Я хитнув головою й виправив:

— Для вищого блага. Звучить знайомо?

— Не знаю, як довго вона буде там, — продовжував один із галасливої парочки. — Якщо пропустиш її, пошкодуєш.