Страх мудреця полностью

— Хто кличе Таборліна Великого? — наспівно проказав Маріонетка. Голос у нього був звучний, але трохи приглушений глибоким каптуром. Він театрально показав однією рукою. — Ти! Сіммон! — запала тиша, і його голос утратив драматичну звучність. — Я вже бачив тебе сьогодні, так?

Сіммон кивнув. Я відчував, як у ньому бовтається сміх у пошуках виходу.

— Як давно?

— Десь із годинку тому.

— Гм-м… — каптур кивнув. — Цього разу вийшло краще? — він потягнувся вгору, щоб відкинути каптур, і я помітив, що мантія на нього завелика і її рукави звисають до кінчиків його пальців. Коли з каптура виринуло лице Маріонетки, він усміхався, наче дитина, що ради забави перевдягається у вбрання батьків.

— Раніше ти Таборліна не зображав, — визнав Сіммон.

— А… — Маріонетка якось трохи стух. — І як вийшло цього разу? Ну, тобто крайнього разу. Добрий із мене був Таборлін?

— Непоганий, — відповів Сіммон.

Маріонетка поглянув на Вілема.

— Мені сподобалася мантія, — сказав Віл. — Але я завжди уявляв Таборліна з лагідним голосом.

— О… — він нарешті поглянув на мене. — Привіт.

— Привіт, — озвався я максимально ввічливим тоном.

— Я тебе не знаю, — пауза. — Хто ти?

— Я Квоут.

— Ти, здається, щиро в цьому впевнений, — промовив він, уважно глипаючи на мене. Знову пауза. — Мене звуть Маріонеткою.

— Хто звуть?

— Хто зве? — виправив він, піднявши палець.

Я всміхнувся.

— І хто тебе нею зве?

— І хто мене так зве?

— І хто зве тебе Маріонеткою? — уточнив я. Моя усмішка поширшала.

Маріонетка неуважно всміхнувся мені у відповідь і невизначено змахнув однією рукою.

— Ну, знаєш… Люди, — а тоді продовжив дивитися на мене так, як я міг би оглядати цікавий камінь чи листок, подібних до якого ще ніколи не бачив.

— А як ти звеш себе? — запитав я.

Він явно трохи здивувався, а його погляд зосередився на мені вже буденніше.

— Підозрюю, це багато про що сказало б, — промовив він із докірливою ноткою в голосі й позирнув на мовчазних Вілема й Сіммона. — Негайно заходьте, — повернувся й пішов ­усередину.

Кімната була не надто велика. Однак вона здавалася напрочуд недоречною в череві Архівів. Там стояли глибоке набивне крісло, великий дерев’яний стіл, а два дверних прорізи вели до інших кімнат.

Книжки були повсюди, переповнювали полиці й шафи. Вони стояли купами на підлозі, були розкидані по столах і стояли стосами на стільцях. Мене здивували дві засмикнуті фіранки на одній стіні. Важко було позбутися враження, що за ними має бути вікно, хоч я і знав, що ми перебуваємо глибоко під землею.

Кімната була освітлена лампами та свічками, як довгими й тонкими, так і товстими свічками-колонами, з яких крапав віск. Кожен язик полум’я сповнював мене неясною тривогою від думки про відкритий вогонь у будівлі, наповненій сотнями тисяч дорогоцінних книжок.

А ще були маріонетки. Вони звисали з полиць і кілків на стінах. Лежали жужмом у кутках і під стільцями. Деякі перебували у процесі створення чи ремонту, розкидані серед інструментів на столі. Цілі полиці займали фігурки, кожна з яких була вигадливо вирізьблена й розфарбована у вигляді людини.

Дорогою до столу Маріонетка скинув із себе чорну мантію й недбало покинув її на підлозі. Під мантією на ньому був прос­тий одяг: пом’ята біла сорочка, пом’яті темні штани та різні шкарпетки, добряче полатані на п’ятах. Я усвідомив, що Маріо­нетка старший, ніж мені думалося. Лице в нього було гладеньке, без зморщок, але волосся було геть сиве, а тім’я починало лисіти.

Маріонетка звільнив для мене стілець, обережно прибравши звідти маленьку маріонетку на ниточках і знайшовши їй місце на полиці неподалік. Відтак він зайняв місце за столом, тоді як Вілем і Сіммон залишилися стояти. Слід віддати їм належне: їх це начебто не дуже збентежило.

Трохи попорпавшись у безладній купі на столі, він витягнув цурпалок неправильної форми й маленький ножик. Ще раз поглянув на моє обличчя — довго, уважно, — а тоді заходився методично стругати дерево. На стіл посипалася стружка.

Як не дивно, в мене не виникло бажання спитати в когось, що відбувається. Ставлячи стільки запитань, скільки ставлю я, мимоволі починаєш розуміти, коли вони доречні.

До того ж я знав, якими будуть відповіді. Маріонетка належав до тих талановитих і не зовсім адекватних людей, які знайшли собі нішу в Університеті.

Підготовка в Арканумі справляє неприродний вплив на розум студентів. Найприкметнішим виявом цього неприродного впливу є здатність займатися тим, що більшість людей звуть магією, а ми звемо симпатією, сиґалдрією, алхімією, іменуванням тощо.

У деяких людей розум призвичаюється до цього легко, іншим доводиться непросто. Ті, кому найгірше, божеволіють і опиняються в Гавані. Але в більшості людей розум не ламається від звичного для Аркануму стресу, а лише трохи тріскається. Іноді ці тріщини проявляються в дрібницях: нервовий тик, заїкання. Інші студенти чують голоси, стають забудькуватими, сліпнуть, німіють… Іноді це лише на годину чи на день. Іноді — назавжди.