Страх мудреця полностью

Я запідозрив, що Маріонетка — це студент, який тріснув багато років тому. Подібно до Арі, він, вочевидь, знайшов собі місце, хоча мене вразило, що Лоррен дозволив йому тут жити.

— У нього завжди такий вигляд? — запитав Маріонетка Вілема й Сіммона. Довкола його рук зібралася невеличка кучугура зі світлої дерев’яної стружки.

— Здебільшого — так, — відповів Вілем.

— Який? — уточнив Сіммон.

— Ніби він щойно продумав наступні три ходи у грі в тирані й визначив, яким чином переможе, — Маріонетка знову придивився до мого обличчя й зістругав іще одну тоненьку смуж­ку деревини. — Правду кажучи, це доволі неприємно.

Вілем різко реготнув.

— Маріонетко, це його думальне обличчя. Він часто з таким ходить, але не завжди.

— А що таке тирані? — запитав Сіммон.

— Мислитель, — задумався Маріонетка. — І що ти думаєш зараз?

— Думаю, що ти, Маріонетко, либонь, дуже уважно стежиш за людьми, — ґречно озвався я.

Маріонетка пирхнув, не підводячи погляду.

— Яка користь від уваги? І, якщо вже на те пішло, яка користь від стеження? Люди завжди за чимось стежать. А мають бачити. Я бачу те, на що дивлюся. Я видець.

Він поглянув на шматок деревини у себе в руці, а тоді — на моє лице. Вочевидячки задоволений, він склав руки на своєму творінні, але я все-таки встиг розгледіти свій профіль, ретельно вирізьблений по дереву.

— Знаєш, ким ти був, ким ти не є й ким будеш? — запитав Маріонетка.

Звучало це схоже на загадку.

— Ні.

— Видцем, — мовив він з упевненістю. — Тому що саме це означає «е’лір».

— Насправді Квоут — ре’лар, — шанобливо вставив Сіммон.

Маріонетка зневажливо пирхнув.

— Аж ніяк, — заявив він, уважно дивлячись на мене. — Можливо, колись ти таки станеш видцем, але поки що ти не він. Зараз ти дивець. Колись станеш справжнім е’ліром. Якщо навчишся розслаблятися, — він продемонстрував вирізьблене по дереву обличчя. — Що ти бачиш тут?

Це вже не був цурпалок неправильної форми. З візерунка дерева виступили риси мого обличчя, застиглого в серйозній задумі. Я нахилився вперед, щоб поглянути ближче.

Маріонетка засміявся й різко підняв руки.

— Пізно! — вигукнув він, на мить ставши схожим на ди­тину. — Ти дивився надто уважно й побачив недостатньо. ­Якщо дивитися забагато, це може заважати баченню, ро­зумієш?

Маріонетка поклав вирізьблене обличчя на стіл, і тепер воно неначе дивилося на одну з лежачих маріонеток.

— Бачиш маленького дерев’яного Квоута? Бачиш, як він дивиться? Так уважно. Так сумлінно. Він дивитиметься сто років, але чи побачить хоч колись, що перед ним? — Маріонетка відкинувся на спинку стільця й задоволено окинув поглядом кімнату.

— Е’лір означає «видець»? — перепитав Сіммон. — А інші звання теж мають якісь значення?

— Гадаю, ти, як студент із повним доступом до Архівів, можеш і сам це з’ясувати, — відповів Маріонетка.

Його увага зосередилася на маріонетці на столі перед ним. Він обережно поставив її на підлогу, щоб не переплутати ниточки. То була бездоганна мініатюра тейлінського священника в сірому облаченні.

— У вас немає порад щодо того, куди йому можна почати дивитися? — запитав я, послухавшись інтуїції.

— «Диктум» Ренфалька, — маріонетка-тейлінець під проводом Маріонетки підвелася з підлоги й заворушила кожною кінцівкою так, неначе потягувалася після тривалого сну.

— Ця книжка мені не знайома.

Маріонетка байдужливим голосом відповів:

— Вона на другому поверсі, в південно-східному кутку. Другий ряд, другий стелаж, третя полиця, праворуч, червона шкіряна палітурка, — мініатюрний тейлінський священник поволі заходив довкола ніг Маріонетки. Він міцно тримав у одній руці крихітну копію «Книги Шляху», виконану бездоганно, аж до малесенького колеса зі шпицями на обкладинці.

Ми втрьох подивились, як Маріонетка смикає за ниточки маленького священника, змушуючи його ходити туди-сюди, аж доки він не сів на одну з панчіх на ногах Маріонетки.

Вілем шанобливо прокашлявся.

— Маріонетко!

— Так? — озвався Маріонетка, не підводячи погляду від своїх ніг. — Ти маєш запитання. Чи радше Квоут має запитання, а ти думаєш, чи не поставити його за Квоута. Він трохи нахилився на стільці. Він нахмурився, у нього зморшка між бровами та стиснені губи, що його й виказує. Хай він запитає мене. Це може піти йому на користь.

Я застиг на місці, усвідомивши, що роблю все, про що він сказав. Маріонетка продовжив смикати за ниточки свого малого тейлінця. Той обережно, з острахом обшукав місцину довкола ніг Маріонетки, розмахуючи перед собою книгою, а тоді обійшов ніжки столу й зазирнув у покинуті черевики Маріонетки. Рухався він моторошно, і це так відвернуло мою увагу, що я забув про свій дискомфорт і відчув, що роз­слабився.