Страх мудреця полностью

— Насправді я думав про амірів, — мій погляд не відривався від сцени, що розгорталася біля ніг Маріонетки. До спектаклю долучилася ще одна маріонетка, юна дівчина в селянській сукенці. Вона підійшла до тейлінця та простягнула одну руку, неначе намагаючись щось йому дати. Ні, вона ставила йому запитання. Тейлінець повернувся до неї спиною. Вона боязко поклала долоньку йому на руку. Він зверхньо відступив. — Я думав про те, хто їх розпустив. Імператор Налто чи церква.

— Досі дивишся, — насварився Маріонетка — вже лагідніше, ніж до цього. — Піди поганяйся за вітром, ти надто серйозний. Це доведе тебе до біди, — раптом тейлінець кинувся на дівчину. Затремтівши від люті, пригрозив їй книгою. Вона ошелешено відступила й незграбно повалилася на коліна. — Звісно ж, їх розпустила церква. На них міг вплинути лише едикт понтифіка, — тейлінець ударив дівчину книгою. Раз, іще один раз, і вона впала на землю та жахливо заціпеніла. — За наказом Налто вони й вулиці не перетнули б.

Маріонетці впав в око якийсь легкий рух.

— Ой божечки, — проказав він і схилив голову набік, до Віле­ма. — Побачте те, що бачу я. Голова трохи схиляється. Зуби стискаються, та погляд ні на чому не зосереджений, роздра­тування направлене всередину. Якби я був із тих, хто судить, лише подивившись, я припустив би, що Вілем саме програв парі. Хіба ти не знаєш, що церква не схвалює азартних ігор? — священник біля ніг Маріонетки замахнувся книгою вгору, на Вілема.

Тейлінець склав руки докупи й відвернувся від дівчини, що лежала в незграбній позі. Велично ступив один чи два кроки вбік і схилив голову, неначе в молитві.

Я спромігся відвернути свою увагу від цієї картини й підвести погляд на нашого господаря.

— Маріонетко, — спитав я, — ти читав «Вогні історії» Фелтемі Рейса?

Я помітив, як Сіммон тривожно позирнув на Вілема, та Маріонетка, схоже, не побачив у цьому запитанні нічого дивного. Тейлінець біля його ніг підвівся, затанцював і запустував.

— Так.

— Нащо Рейсові казати, буцімто «Апура Проліція Амір» був шістдесят третім указом імператора Налто?

— Рейс такого не сказав би, — відповів Маріонетка, не відриваючи погляду від маріонетки біля своїх ніг. — Це ж цілковита маячня.

— Але ми знайшли примірник «Вогнів», у якому так і було написано, — відзначив я.

Маріонетка знизав плечима, дивлячись, як тейлінець танцює біля його ніг.

— Це може бути помилкою запису, — проказав задумливо Вілем. — Це залежить від видання книжки, але змінити ці відомості могла сама церква. Імператор Налто — улюблений хлопчик для биття історії. Можливо, церква спробувала віддалитися від амірів. Ближче до кінця вони вчинили дещо жахливе.

— Розумно, розумно, — озвався Маріонетка. Тейлінець біля його ніг хвацько вклонився Вілемові.

Мені блиснула несподівана думка.

— Маріонетко, — запитав я, — ти знаєш, що ховається за замкненими дверима на поверх вище? Великими, кам’яними?

Тейлінець припинив танцювати, а Маріонетка підвів погляд і уважно, суворо подивився на мене. Очі в нього були серйозні та ясні.

— Не думаю, що двері з чотирма пластинами мають хвилювати студента. А ти думаєш?

Я відчув, що зашарівся.

— Ні, пане.

І відвів погляд від його очей.

Напруження, що виникло, було знищене далеким бомканням із дзвіниці. Сіммон тихенько лайнувся.

— Я спізнююся, — пояснив він. — Вибач, Маріонетко, ­мушу йти.

Маріонетка підвівся й повісив тейлінця на стіну.

— Так чи інакше, мені час вертатися до свого читання, — заявив він. Підійшов до набивного крісла, сів і розгорнув книжку. — А цього якось приведіть, — він показав на мене, не відриваючи погляду від своєї книжки. — Мені ще треба з ним попрацювати.

Я підвів погляд на Сіммона і прошепотів:

— Іваре енім еуґе.

Сім зітхнув із відчаєм.

— Ти маєш зараз вивчати фізіогноміку.

Відколи ми підпалили кімнати Емброуза, минув цілий виток, і зима нарешті показувала зуби, засипаючи Університет снігом, що складався в кучугури по коліно. Як бувало завжди, коли погода ставала немилосердною, Архіви вщерть наповнилися сумлінними студентами.

Позаяк усі читацькі нори були зайняті, ми із Сіммоном були змушені перенести свої книжки до Фоліантів. Ця зала з висо­кою стелею й без вікон того дня була повна більш ніж наполовину, але там однаково було тихо, мов у склепі. Через темний камінь і приглушений шепіт вона здавалася дещо моторошною, тож було очевидно, чому студенти називають її Гробницями.

— Та вчу я фізіогноміку, — тихо запротестував я. — Я дивився на деякі схеми Ґібеа. Поглянь, що знайшов, — показав йому книжку.

— Ґібеа? — прошепотів із жахом Сіммон. — Присягаюся, ти вчишся разом зі мною лише для того, щоб заважати, — він сахнувся від книжки, яку я йому простягнув.

— Та тут ніяких жахіть, — заперечив я. — Просто… ось. Просто поглянь, що тут написано, — Сіммон відштовхнув книжку, і я спалахнув і процідив: — Обережно! Це один із його оригіналів. Я знайшов його за іншими книжками, похованими у Мертвих Книгах. Лоррен відрубає мені великі пальці, якщо з нею щось трапиться.

Сім відсахнувся від книжки, наче вона була розпечена.