Вибач, що покинула Імрі без жодного попередження. Я відправила Тобі послання того вечора, коли від’їздила, та гадаю, що ти його так і не отримав.
Я подалася у світи в пошуках кращої долі та кращих Можливостей. Я люблю Імрі й люблю раз-у-раз насолоджуватися твоїм товариством, хай і Нерегулярно, але жити в цьому місті дорого, а мої перспективи останнім часом звузилися.
В Іллі чудово, всюди положисті пагорби. Погода мені вельми до вподоби, тут тепліше, а повітря пахне морем. Здається, я могла б перебути цілу зиму, не злігши через легені. Вперше за багато років.
Я провела певний час у Малих королівствах і бачила сутичку між двома гуртами вершників. Ти й не чув такого грюкоту та Іржання Коней. Ще я провела якийсь час у плаванні, навчилася всіляких морських вузлів, а також правильно плюватися. До того ж у мене неабияк поповнився Ненормативний Вокабуляр.
Якщо ти гарненько попросиш, коли ми зустрінемося наступного разу, я можу продемонструвати свої новоздобуті навички.
Я вперше побачила Найманку з Адемів. (Тут їх називають кривавими сорочками.) Вона навряд чи більша за мене й має просто надзвичайні сірі очі. Гарна із себе, але дивна й тиха, безупинно сіпається. Я не бачила, як вона б’ється, і не впевнена, що бажаю побачити. Хоча відчуваю цікавість.
Я досі залюблена в арфу. І наразі живу з одним вправним паном (не називатиму його на ім’я) задля підвищення кволифікації в цій справі.
Пишучи Цього листа, я випила вина. Згадую про це, щоб виправдатися за те, як вище написала слово «Квалліфікації». Кваліфікації. Кіст. Ти розумієш, про що я.
Прошу пробачення за те, що не написала швидше, та я чимало подорожувала й досі не мала Чим написати Листа. Тепер, зробивши це, я думаю, що ще довгенько не знайду подорожнього, якому довірю відправити цю епістолу в довгий шлях до тебе.
Думаю про тебе часто і з любов’ю.
Твоя
Д.
Постскриптум: Сподіваюся, футляр для лютні служить тобі добре.
***
Того дня заняття в Елодіна почалося дивно.
По-перше, Елодін таки прийшов вчасно. Це заскочило нас зненацька, позаяк шестеро студентів, які залишилися, вже звикли проводити перші двадцять-тридцять хвилин заняття за плітками, грою в карти й бурчанням про те, як мало ми дізнаємося. Ми навіть не помітили Майстра-Іменувача, доки він не опинився на середині сходів у лекційній залі й не плеснув у долоні, щоби привернути нашу увагу.
Другою дивовижею було те, що Елодін убрався у свій офіційний одяг. Я бачив його в ньому раніше, коли цього вимагала ситуація, та він завжди носив його неохоче. Навіть на вступних співбесідах цей одяг зазвичай був пом’ятий і занедбаний.
Сьогодні ж він убрався так, ніби був налаштований серйозно. Одяг видавався гарним і нещодавно випраним. Волосся в Елодіна теж було не таке скуйовджене, як зазвичай. Воно неначе було підрівняне й зачесане.
Діставшись передньої частини лекційної зали, Елодін вибрався на поміст і зайшов за кафедру. Тут уже всі посідали й нашорошили вуха. Елодін ніколи не послуговувався кафедрою.
— Колись давно, — заговорив він без преамбул, — це було місце, до якого приходили навчитися таємного. Чоловіки й жінки приходили до Університету дізнатись, як влаштовано світ.
Елодін поглянув на нас.
