— У цьому давньому Університеті найжаданішим умінням було іменування. Все інше було неблагородним металом. Іменувачі ходили цими вулицями, наче крихітні боги. Вони робили дещо страхітливе й чудове, а всі інші їм заздрили.
Студенти йшли на підвищення лише завдяки майстерності іменування. Алхімік, що не знав іменування, вважався нещасною істоткою, не поважнішою за кухаря. Тут винайшли симпатію, проте симпатик без знання іменування був усе одно що кучер. Рукотворець, який не застосовував імен у своїй роботі, був ненабагато кращий за шевця чи коваля.
Усі вони приходили дізнатись імена речей, — проказав Елодін. Його темні очі були напруженими, а голос — звучним і зворушливим. — Але іменування неможливо вчити за правилами чи за допомогою зубріння. Учити когось бути іменувачем — це все одно що вчити когось закохуватися. Це безнадійно. Це неможливо.
Тут Майстер-Іменувач легенько всміхнувся, вперше ставши схожим на себе звичного.
— І все-таки студенти намагалися вчитись. А викладачі намагалися навчати. І часом досягали успіху.
Елодін тицьнув пальцем.
— Фело! — жестом попросив її наблизитися. — Ходи сюди.
Фела підвелася і з нервовим виглядом піднялася на поміст, щоб підійти до його викладацької кафедри.
— Ви всі обрали імена, які сподіваєтеся вивчити, — сказав Елодін і окинув нас поглядом. — І всі ви займалися своїми штудіями з різними сумлінністю та успіхом.
Я поборов у собі сильне бажання присоромлено відвести погляд, оскільки знав, що сам працював щонайбільше впівсили.
— Там, де ви зазнали невдачі, Фела мала успіх, — заявив Елодін. — Вона знайшла ім’я каменю… — він повернувся вбік, аби поглянути на неї. — Скільки разів?
— Вісім, — промовила вона, опустивши погляд і нервово заломивши руки перед собою.
Усі ми забурмотіли зі щирим зачудуванням. Вона ніколи не згадувала про це під час наших частих бурчань.
Елодін кивнув, неначе схвалюючи нашу реакцію.
— Коли іменування ще навчали, ми, іменувачі, з гордістю заявляли про свою могутність. Студент, який опановував якесь ім’я, надівав перстень, що сповіщав про його майстерність, — Елодін простягнув руку перед Фелою й розтиснув долоню, показуючи річковий камінець, гладенький і темний. — І саме це Фела зробить зараз, аби довести своє вміння.
Фела ошелешено поглянула на Елодіна. Вона позирала то на нього, то на камінь, а її лице стало здивованим і блідим.
Елодін заспокійливо їй усміхнувся.
— Ну ж бо, — лагідно сказав він. — Ти потай, серцем розумієш, що здатна на це. І навіть на більше.
Фела закусила губи й узялася за камінець. У її руках він здавався більшим, ніж у Елодінових. Вона на мить заплющила очі, а тоді повільно, глибоко вдихнула. Поволі видихнула, підняла камінець і розплющила очі. Найперше вона побачила саме його.
Фела пильно поглянула на камінець. На одну довгу мить запала тиша. Напруження в залі наростало, доки атмосфера не стала натягнутою, мов струна арфи. Повітря аж завібрувало від нього.
Минула одна довга хвилина. Дві довгі хвилини. Три жахливо довгі хвилини.
Елодін шумно зітхнув і розвіяв напруження.
— Ні, ні, ні, — проказав він і поклацав пальцями у Фели перед носом, привертаючи її увагу. Затулив їй очі рукою, наче пов’язкою. — Ти на нього дивишся. Не дивися на нього.
Фела підняла камінець і розплющила очі. Тієї ж миті Елодін різко ляснув її по потилиці розтиснутою долонею.
Вона повернулася до нього з обуреним обличчям. Але Елодін просто показав на камінець, який Фела досі тримала в руці.
— Дивися! — із захватом промовив він.
Фелин погляд перейшов до камінця, і вона всміхнулася так, ніби побачила давнього друга. Накрила камінець долонею й піднесла до рота. Її губи заворушилися.
Раптом пролунав різкий тріск, неначе на пательню з гарячим жиром крапнуло трохи води. А тоді він пролунав іще кількадесят разів, так різко і швидко, що здавалося, ніби то якийсь старий тріщить пальцями чи град б’є по твердому шиферному даху.
Фела розтиснула долоню, і звідти посипався пісок із гравієм. Вона двома пальцями сягнула в купу розсипчастих камінців і витягнула перстень із чисто чорного каменю. Він був округлий, наче чаша, і гладенький, наче відшліфоване скло.
Елодін переможно засміявся, а тоді палко обійняв Фелу. Фела у відповідь несамовито обхопила його руками. Вони швидко ступили кілька кроків разом — чи то захитавшись, чи то затанцювавши.
Елодін, не припиняючи всміхатися, простягнув руку. Фела віддала перстень йому, і він уважно його оглянув, а тоді кивнув.
— Фело, — серйозно промовив Елодін. — Я підвищую тебе до звання ре’лара, — він підняв перстень. — Твою ручку.
Фела майже сором’язливо простягнула руку. Але Елодін похитав головою.
— Ліву, — твердо сказав він. — Права означає дещо геть інше. Ніхто з вас і близько до того не готовий.
Фела простягнула другу руку, і Елодін із легкістю надів кам’яний перстень їй на палець. Решта студентів зааплодували й помчали до них, аби подивитися на її творіння.
